«Привид» не може втекти

— Він цікавить вас як представника імперського управління безпеки? — спитала Ірина Дмитрівна.

— Не тільки. Трібо та його компанії треба перешкодити вивезти з Союзу те, що вони хочуть вивезти цього разу.

— А що вони хочуть вивезти? — поцікавилась Ірина Дмитрівна.

Фріснер усміхнувся і несміливо торкнувся її руни.

— Не можна задавати так багато запитань.

— Вибачте, — спаленіла Ірина Дмитрівна, не помічаючи того, що рука Фріснера лежить на її руці.

— Давайте вип’ємо на брудершафт, — несподівано запропонував він. — Я хочу називати вас Ірою.

— Будь ласка, називайте, — одвела очі Ірина Дмитрівна. — Адже ви штурмбанфюрер, а я не більше як розконвойована військовополонена.

Вона не різко, але рішуче забрала руку. Фріснер знітився. Це було майже неймовірно: таким його Ірина Дмитрівна ще не бачила ніколи. А втім, його збентеження швидко минуло.

— Нас помітили, — сказав він, одразу прибираючи поважного вигляду.

Ірина Дмитрівна озирнулася. До них поспішала фрау Рененкампф у військовому костюмі з погонами капітана вермахту.

— Доброго здоров’я, Оскаре, — звернулася вона по-російському і подала Фріснерові руку, — у тебе чудовий вигляд. Як здоров’я?

— Спасибі, добре.

— Я збиралася провідати тебе, та, признатись, не наважилася. Знаю, ти сердишся на мене, хоч не розумію, за що.

Ірину Дмитрівну вона ігнорувала, і Фріснера, мабуть, це зачепило за живе.

— Хоча б за те, що ти не поважаєш моїх знайомих.

— Ах, Ірочко, пробачте, — фрау Рененкампф повернулася до Ірини Дмитрівни. — Я не хотіла вас образити. Мені все ще здається, що ви тут у замку… працюєте.

Вона зумисне зробила паузу, але ще до цієї паузи Ірина Дмитрівна зблідла — фрау Рененкампф намагалась її принизити.

— А що, пан Трібо у вас часто буває? — здавалося, не звернувши уваги на вибрик начальниці санаторію, спитав Фріснер.

Фрау Рененкампф розгубилась.

— Який пан Трібо? — звела вона брови. Ірина Дмитрівна зрозуміла — Рененкампф брехатиме.

— Той, що сидить унизу, — кивнув за бар’єр Фріснер. — Он там, у ніші. Ти до нього нещодавно підходила, і він навіть поцілував тобі руку.

— Ах, пан Трібо!

— Так, пан Трібо, твій партнер по картах, — усміхнувся Фріснер.

— Тобі й це відомо? — одразу змінивши тон, розгублено спитала фрау Рененкампф.

— І не тільки це, — сказав Фріснер, дивлячись їй прямо в очі.

Фрау Рененкампф сіла на вільний стілець. Її яскраво нафарбовані губи кілька разів відкрилися, ніби вона хотіла і не могла щось сказати.

— Оскаре, нам треба побалакати наодинці, — нарешті мовила вона.

Ірина Дмитрівна підвелася.

— Ірино, сядьте, — звелів Фріснер. — Фрау Ада, незважаючи на аристократичне походження, погано вихована. Та чого можна чекати від жінки, яка перетворила свій родовий замок на будинок розпусти, картярський дім і явочну міжнародної чорної біржі.

— Як ти смієш! — не крикнула — просичала фрау Рененкампф. — Не забувай, що я такий же офіцер, як і ти.