«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Я повинна вернутися в особняк?
— А ви як гадаєте: повинні чи не повинні?
— Повинна, — похнюпившись, мовила Ірина Дмитрівна.
— От і я так думаю.
Суперечливі почуття охопили Ірину Дмитрівну. Від думки про волю доводилося відмовитись. Та коли врахувати, що вона поверталася в особняк добровільно, а точніше, усвідомивши необхідність цього, можна було вважати, що свободу вона здобула. Саме так колись Ірина Дмитрівна відповідала в інституті на екзаменах: «Свобода є усвідомлена необхідність». Розум приставав на таку логіку, але серцю було нелегко. Бентежила її зустріч з Фріснером. Навіть тепер, узнавши правду, Ірина Дмитрівна все одно не могла з певністю сказати собі, що б вона зробила, якби це залежало тільки від її бажання: чи побігла б стрімголов в особняк, чи втекла б світ за очі. Вона хотіла і боялася зустрічі з Фріснером. Одного слова «свій» виявилося досить, щоб він став для неї всім: героєм, гідним захоплення, людиною, якій вона зобов’язана порятунком, начальником, перший-ліпший наказ якого вона готова була виконати, суддею, чий вирок був для неї остаточний. А проте вона торопіла, коли думала про нього. Може, через те, що йому треба було розповідати все — і про замок, і про себе? Але ж Федорові Максимовичу вона розповіла все, розповіла і навіть відчула полегкість — він зрозумів її. А чи зрозуміє Фріснер? На це запитання вона дістала відповідь не зразу.
Їхня зустріч була не така, як її уявляла Ірина Дмитрівна. Фріснер поводився так, наче нічого особливого не сталося; навіть згадка про Федора Максимовича не викликала у нього ніяких емоцій, крім звичайної, добре знайомої усмішки. На мить Ірині Дмитрівні навіть здалося, що сталася страхітлива помилка — перед нею була не та людина, котру вона знала раніше. Вона сподівалася побачити його іншим, а він був усе той же Фріснер: стриманий, ввічливий, уважний. Спокійно вислухав Ірину Дмитрівну, м’яко спинив, тільки-но вона почала розповідати про себе; попросив повторити все, що вона сказала про пана Трібо, пожартував з невдалої спроби Улінгера завербувати її.
Потім запропонував каву і, всміхнувшись, сказав, що день-два їм, очевидно, доведеться харчуватися всухом’ятку, поки Гец не підшукає нову куховарку. І це було все.
Ірина Дмитрівна губилася в здогадах. Вона не розуміла Фріснера. Їхні стосунки майже не змінилися, хоча вона бачила, що він їй довіряє.
Через кілька днів Фріснер запропонував поїхати в ресторан. Ірина Дмитрівна заперечила — Фріснер ще не досить зміцнів, помітно накульгував, і вона як лікар вважала таку поїздку небажаною. Та він наполіг на своєму. Ірина Дмитрівна наділа вечірнє плаття, яке їй на той час пошили, зробила зачіску. Вона гадала, що ресторан, куди він запросив її, десь недалеко, проте машина, поминувши кілька вулиць, виїхала за місто. Ірина Дмитрівна насторожилась: дорога через ліс, здалося їй, була дуже знайома. Фріснер мовчав, вона теж ні про що його не питала. Автомобіль в’їхав у садибу Мисливського замку. Їх ніхто не зустрів. Вони ввійшли в дім одночасно з прибулими штабними офіцерами. На Фріснера особливої уваги не звертали — він був у загальновійськовому мундирі, а Ірину Дмитрівну чоловіки проводжали поглядами. Та їй було не до того. Її била пропасниця: здавалося — хоч вона знала, що це не так — її привезли, аби залишити тут. Старша третього поверху не впізнала Ірину Дмитрівну і привіталася, як з гостею.
У банкетному залі було небагатолюдно, але Фріснер попрямував на антресоль, де стояло кілька вільних столів. Замовив вино і тістечка. Наче нічого й не сталося, почав розповідати Ірині Дмитрівні про те, що являв собою Мисливський замок до війни.
— Ви для цього привезли мене сюди? — не приховуючи роздратування, спитала Ірина Дмитрівна.
— Не для того, — всміхнувся Фріснер і, зачекавши, поки офіціантка відкоркує пляшку й піде, сказав — Погляньте вниз. Чи немає серед гостей пана Трібо? Мені сказали, що сьогодні він буде тут.
Ірина Дмитрівна зрозуміла, що відвідини Мисливського замку — не примха Фріснера, що вони приїхали сюди в якійсь справі, а тому її переживання не мали ніякого значення. Пана Трібо вона бачила раз, та й то мельки, але впізнати його було неважко: він був опасистий, лисий, рухливий, сміхотливий. Подивившись униз, Ірина Дмитрівна одразу ж розшукала його: він сидів з якимось офіцером за столиком у ніші і пив вино. Вона вказала на нього Фріснеру. Той довго дивився на Трібо, потім підняв трохи брови, всміхнувся.