«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Там нагорі була міська бібліотека. Колись я ходив туди по цій вулиці.
Вдруге він висловився вже зовсім відверто:
— Я, очевидно, не насмілюся показатися на вулицях цього міста без охорони. Багато хто з тих, що були колись моїми товаришами, навряд чи втримаються від спокуси пустити мені кулю в потилицю.
Ірина Дмитрівна, яка звичайно не встрявала в розмови на абстрактні теми, цього разу скористалася з нагоди і поступово почала розпитувати Фріснера про місто. Вона хотіла дізнатися, де Московська вулиця — папірець із прізвищами завербованих у замку агенток, як і раніше, не давав їй спокою. Фріснер охоче розповів їй про місто і навіть, захопившись, накидав на аркуші схему розташування вулиць. Ірина Дмитрівна сховала аркушик, певна, що зробила це досить спритно. Фріснер, здавалося, нічого не помітив. Він взагалі багато чого не помічав, навіть того, що стіна між їхніми кімнатами надто тонка: Ірина Дмитрівна, не виходячи з своєї кімнати, без особливих труднощів могла чути всі радіопередачі, які ловив штурмбанфюрер на своєму «Філіпсі». Найчастіше він слухав останні вісті. Правда, вісті в ті дні були тривожні: 5 липня фашисти почали великий наступ на Орловсько-Курській дузі. Завдяки неуважності господаря Ірина Дмитрівна була в курсі подій: широко розрекламований наступ гітлерівських орд наштовхнувся на такий опір, що вже наступного дня після його початку тон Геббельсівських коментаторів став менш бадьорий. А одного разу Ірина Дмитрівна почула за стіною голос Левітана — штурмбанфюрер увімкнув Москву. Ірина Дмитрівна так розхвилювалася, що підійшла до дверей, аби краще почути, навіть трохи прочинила їх. І Фріснер знову нічого не помітив.
Якби Ірина Дмитрівна була тоді трохи досвідченіша, її, очевидно, насторожила б така неспостережливість людини, що обіймала високу посаду в есесівській контррозвідці…
Фріснер почав одужувати, коли Магда розповіла Ірині Дмитрівні про свої підозри. Після розмови з Магдою Ірина Дмитрівна пригадала все, що знала про Фріснера. Згадала вона і його товариша, обер-лейтенанта Зінгера, зустріч з яким теж була незвичайна. Ірина Дмитрівна швидше повірила б, якби Магда розповіла все це не про Фріснера, а про його товариша. У Зінгера було два обличчя: без гриму і маски він ставав зовсім інший. Таким Ірина Дмитрівна й уявляла собі справжнього розвідника. А Фріснер завжди був однаковий: він не позував, не грав, не міняв інтонацій. І в тому, що він справжній Фріснер і справжній штурмбанфюрер СС не було найменшого сумніву. Навіть його очевидна для всіх ввічливість і чемне ставлення до полоненого лікаря мали одне, а не двоє пояснень — він міг дозволити собі бути ввічливим і чемним. І все-таки відмахнутися від підозр Магди не можна було. Чому не можна — Ірина Дмитрівна не могла пояснити. Вона тільки знала, точніше, відчувала, що не можна. Потім їй спало на думку використати базікання Магди проти неї самої. Навряд чи штурмбанфюрер залишить у себе куховарку, яка могла звести на нього такий страхітливий наклеп. А якби пішла Магда — вона позбулася б надокучливого шпигування.
Фріснер вислухав Ірину Дмитрівну спокійно. Йому навіть сподобалося Магдине порівняння десантників з вовцюганами.
— На їхньому місці я не образився б, — сказав він. — У Генріха Гейне є такі рядки: «Друзі вовки, в мені ви ще ніколи не могли усумнитись, і не вірте продажним писакам, що я став із собаками підлими водитись…» Усе залежить, певно, від того, який зміст вкладається в порівняння.
Ірина Дмитрівна здивовано підвела брови.
— Я чула, що Гейне заборонений у Німеччині. Кажуть, його книги спалювали на площах.
— Мені пощастило, я встиг прочитати його в юності, — якось загадково всміхнувся Фріснер.
І в цю мить Ірина Дмитрівна побачила його очі. Звісно, вона й до того бачила їх, хоча старалася уникати його погляду. Та тільки тепер побачила, які вони. Її ніби вдарило струмом: обпалило, збентежило. Це тривало щонайбільше секунду-дві, але Ірина Дмитрівна з жахом зрозуміла, що сталося непоправне: Фріснер перестав бути для неї ніким…
Розмова швидко вичерпалась. Фріснер, здавалося, не надав значення розповіді Ірини Дмитрівни — цитування Гейне майже переконало її в тому. І тільки через кілька днів Ірина Дмитрівна зрозуміла, що помилилася. Вона погано знала Фріснера. А значно пізніше, коли він пішов з її життя, не раз думала, що так і не взнала, не зрозуміла до кінця цього незвичайного чоловіка, який вражав її умінням завжди лишатися самим собою і водночас не бути тим, за кого його мали…