«Привид» не може втекти

Помітивши Ірину Дмитрівну, Зінгер кивнув їй:

— Доброго здоров’я, лікарю. Даруйте за не вельми приємну сцену, але в нас не було іншого виходу. Можете йти нагору. Тут вам робити нічого.

Магда впала на коліна і поповзла до Зінгера та його товариша.

— Рідненькі, дорогі, про одне прошу — не вбивайте! Що хочете зроблю для вас — начальника гестапо вб’ю, тільки помилуйте…

З темряви вийшов «валютник», торкнув Ірину Дмитрівну за руку.

— Ходімо, лікарю. Тут буде довга розмова.

Нагорі в машинному залі Ірина Дмитрівна розплакалася. Вона плакала як дівчинка, затуливши обличчя руками і схлипуючи. «Валютник», як дівчинку, погладив її по голові і сказав заспокійливо:

— Не треба. Найгірше вже позаду.

Ірина Дмитрівна заридала ще дужче. Він дав їй виплакатись, а потім сказав:

— Давайте знайомитися. Вас я знаю. Заочно, правда, але знаю. А мене звати Федором Максимовичем. Так і передайте вашому пацієнтові, що, мовляв, познайомилася з Федором Максимовичем.

— Він наш? Свій? — вигукнула Ірина Дмитрівна найголовніше з того, що хотіла взнати.

— Наш. Свій, — усміхнувся Федір Максимович. — Але про це нікому. Я довго думав, перш ніж наважився відкрити вам цей секрет. Не ображайтесь, але ви надто молоді й недосвідчені:

— Те, що ви мені сказали, вмре разом зі мною, — схвильовано мовила Ірина Дмитрівна.

— Помирати вам рано.

— Кому потрібне моє життя, — прикусивши губу, щоб не розплакатися знову, сказала Ірина Дмитрівна.

Федір Максимович суворо подивився на неї.

— За такі розмови розвідника віддають під суд як дезертира.

— Який же я розвідник? — здивувалася Ірина Дмитрівна.

— А це що за список? — Федір Максимович показав Лотиного папірця.

— Тут прізвища й довоєнні адреси дівчат, яких німці завербували в Мисливському замку.

— І після цього смієте казати, що ви не розвідник! — сердито мовив Федір Максимович.

— Так це ж не я… Це Лота, тобто Олена Петлюк… Була така дівчина в замку, вона двох вартових убила… — розгубилася Ірина Дмитрівна. — Я мала тільки передати цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по Московській вулиці.

— Московська, двадцять вісім? — перепитав Федір Максимович. — Знайома адреса. Добре, що не пішли туди. Що іще? Відчуваю, хочете розповісти ще щось. Розповідайте, не соромтеся.

— Чого ж тут соромитись, — невесело усміхнулася Ірина Дмитрівна і розповіла йому про все, що бачила і чула в Мисливському замку. Розповіла й про себе. Ну, звісно, і про свою розмову з полковником Улінгером.

Федір Максимович слухав її уважно, потім задав кілька запитань.

— Так, — сказав під кінець, — завдали ж ви мені роботи. А ще каже, не розвідниця! Прикидаєтесь, голубонько, кокетуєте.

— Я?!

— Авжеж не я. Виклала, розумієте, ціле розвідувальне донесення і ще й прибідняється.

— Але ж я й справді нічого такого не зробила, — спробувала заперечити Ірина Дмитрівна.

— І хвалити бога, що нічого такого не зробили. Якби ви зробили щось «таке», то навряд чи полковник Улінгер випустив би вас із замку. А тому дуже прошу, Ірино Дмитрівно, і надалі не робити нічого такого, що могло б викликати підозру гітлерівців.