У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
— Бачу, ви вже буваєте в світі, так ось, зробіть мені втіху — одвідайте мене. Але це складненько, — додав він недбало і заразом прикидаючи щось у думці, ніби боявся назавжди позбутися втіхи, якщо змарнує нагоду домовитися зі мною про те, як її здобути. — Я рідко буваю вдома — ви мені напишіть. Але я волів би вам усе пояснити спокійніш. Я вже йду. Проведіть мене трошки. Я вас не затримаю.
— Будьте уважніші, пане, — сказав я. — Ви помилково взяли капелюха когось із гостей.
— Ви не хочете, щоб я взяв свого власного капелюха?
Я припустив, — саме таке скоїлося недавно й зі мною, — що хтось забрав його капелюха, а барон узяв собі першого-ліпшого, щоб не виходити простоволосим надвір, і от я, піймавши його на гарячому, загнав його на слизьке. Я не наполягав. Я вимовився тим, що мені ще треба перебалакати з Сен-Лу.
— Він саме балакає з цим ідіотом дуком Ґермантським, — докинув я.
— Оце сказав, як в око вліпив! Неодмінно перекажу своєму братові.
— Гадаєте, це може бути цікаво панові де Шарлюсові? (Я уявляв, що його брат теж має носити прізвище де Шарлюса. Сен-Лу щось пояснював мені в Бальбеку, але я забув.)
— До чого тут пан де Шарлюс? — урвав мене барон. — Ідіть до Робера. Я знаю, що ви сьогодні були учасником оргії, яку він урядив для жінки, що ганьбить його. Ви повинні вжити всього свого впливу і розтлумачити йому, якого великого жалю завдає він своїй бідолашній нені та всім нам, топчучи в болоті наші імена.
Мені кортіло відповісти йому, що на цій ганебній для Робера оргії мовилося лише про Емерсона, Ібсена, Толстого і що молода жінка вмовляла Робера пити тільки воду; бажаючи пролити бальзам на вражену Роберову гордість, я намагався обілити його коханку. Я не відав, що в цю хвилину, попри все своє пересердя, він винуватив себе, а не її. Навіть у зваді добряги зі злюкою, та ще й як добряга має слушність, завжди випливе якийсь дріб’язок, який може допомогти злюці довести, що в чомусь бодай він має рацію. А що все інше злюка начисто відмітає, то скоро добряга відчує, що той йому бодай трохи потрібен, скоро його приголомшить розрив, скоро, занепавши духом, він почне нещадно катувати себе, він згадає безглузді докори злюки й подумає, що вони були, мабуть, не зовсім безпідставні.
— Визнаю: у справі з намистом я вчинив зле, — сказав мені Робер. — Звісно, лихого наміру я не мав, але ж кожен може дивитися на все по-своєму. Рахиль мала важке дитинство. Для неї я насамперед багатій, який знає, що все купується грошима і з яким біднякові не змагатися, про що б там не йшлося: про те, щоб натиснути на Бушрона, чи про те, щоб вйпозивати судовий процес. Звісно, вона була зі мною жорстока, хоча я завжди зичив їй тільки добра. Але я здаю собі справу: вона гадає, ніби я хотів дати їй відчути, що її можна утримати грішми, а я цього і в голові не покладав. Вона так мене кохає! Уявляю собі, як вона це переживає! Небога! Аби ти знав, яка вона делікатна, просто не можу тобі розказати! Скільки вона для мене зробила доброго! Як вона зараз, мабуть, боліє душею! У кожному разі, як воно не обернеться, я не хочу, щоб вона мала мене за бидло, — біжу до Бушрона по намисто.
Може, потім вона визнає, що провинилася. Бачиш, мені нестерпна сама думка про те, як вона побивається. Хай уже краще вболіватиму я, я знаю, що все це химери. Але вона! Знати, що вона сохне, і не сохнути з нею заодно, ні, я збожеволію, краще вже нам розійтися. Хай вона буде щаслива без мене, як так склалося, це все, чого я домагаюся. Слухай, знаєш, усе, що дотичне до неї, без міри величезне, набирає чогось космічного, я мерщій лечу до ювеліра, а потім перепрошу її. Поки я до неї не прийду, чого тільки вона про мене не передумає! Аби ж то вона хоч знала, що я скоро прийду! Завітав би ти до неї про всяк випадок, може, все владнається. Може, — тут він блідо всміхнувся, ніби не сміючи вірити в таку мрію, — ми гайнемо втрьох за місто й пообідаємо. Але зараз ще сказати важко, — я не знаю як до неї підступитися. Сердега! Як би мені не роз’ятрити їй душу ще. більше^ А може, її рішенець уже остаточний.
Робер поволік мене до своєї матері.
— Бувайте! — сказав він їй. — Я мушу їхати. Коли дістану звільнення, не знаю; певно, не раніше, як за місяць. Щойно тільки дізнаюся — напишу.