Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Самому царкові Гетьманському, Василеві Семеновичу, обійшлось усе це недаром. Останнього січовика, як косою, скосила думка про неволю: Василеві Семеновичу Польському «божевільна воля», правіжка грошей піщанами не дали віку дожити... Злість, переляк разом струснули немолоді кості вельможного пана, положили його на ліжко, з ліжка — на стіл, а з столу — у домовину... Оплакав рід тіло свого владики над могилою й дома; оплакав доморослий писака Озерський свого давнішнього ворога, а тепер приятеля, у «Московських» газетах. Не стало ватажка, —зажурились підручники... Що тепер робити? з чого його почати, щоб насиджених місць не втеряти? Хто порадить? хто заступиться?..

Перше всього загомоніли: кого тепер у предводителі? Чужого страшно, а з своїх — нікого такого немає, та ніхто й не хоче. Колись було трохи до бійки не доходить за те місце, а тепер — кожен шукав собі теплого місця, з великими грішми, а про таке не хотів і слухати. «Що по титулі, коли чортма в шкатулі!» — не раз, не два можна було тоді чути. А шкатула справді все далі спорожнялася та й спорожнялася, — доло-жити тепер її не було ні снаги, ні способу. Оже, предводителя, та ще й свого, таки треба!

Умовили якось «пред вод ительського синка», того самого одинчика Василя Семеновича, що не дощупався — чи тверде, чи м'яке тіло в Чіпчиного батька. «Синок» той був чоловік ні бувалий, ні видалий, ні удалий. Хоч він десь собі й учився кажуть би то — скінчив і курса, а проте був чоловік дуже невеликого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська, при котрій він зріс і викохався, котрої й тепер не кидав: вона його й погнала на місце, котрого всяк тепер сахався.