Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка! — хваляться піщани і здіймають шапки, ще здалека побачивши Чіпку.
Та хіба одні піщани?
Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чіпка відомий на цілий повіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком — тим самим, що прозвали «кобиляча голова», за те, що любив дуже менджувати кіньми. Чіпка й становому подобався. Удруге стрілись вони на ярмарку — і стали сватами. Становому подобався молодий Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняй! Довго Чіпка не згоджувався, — та нічого не вдієці: проміняв. Становий собі взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщає до його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнув та й замовк.
Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней; увійшов у хату, поздоровкався з матір'ю, поцілувався з Галею.
— Галю! — каже, — сподівайся гостей...
— Яких?
— Становий буде.
— Чого він тут забув? — питає Галя, дивуючись.
— Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, — жартує Чіпка.
— За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!
Чіпка тоді розказав, якого зробив мінька.
— Отак він і з татусем, — каже Галя. — Як пристав... Татусь, правда, довгенько-таки не подавався. А тут — підскочила якась лиха година — треба у стан... Так він перше ніж у стан поїхати, взяв та й одвів до Дмитренка пару коней.
Дмитренко чоловік правдивий — не одурив Чіпки. Через місяць після того котить він Пісками, та прямісінько під Чіпчин двір. «Тпру!» — спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вікон подивитись, хто там.
— Никифор Іванович дома? — питає їх становий з повозки.
Галя хотіла була одказати, що нема, та почервоніла, незчулася сама, як промовила: — «Дома».
Тут і Чіпка нахопився: вийшов назустріч, здоровкається.
— Оце я до вас у гості... Буде де переночувати? — питає становий.
— Коли ваша ласка, просимо до хати! — запрохує Чіпка.
Повходили у ;хату. Дмитренко скинув з плечей верхнього балахона, струснув пил, потягся, зіхнув на всю хату, як добрий віл ревнув — аж Галя виглянула з кімнати, та й опустився за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика, сів навпроти гостя.
— А знаєте, чого це я до вас приїхав? — питає, знову позіхнувши, Дмитренко.
— А бог вас знає... Звісно: ваше діло — станове — знай їздити...
— Егеж, еге... А ось я вам новину привіз.
Галя одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у щілину, а з-за плечей у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: яку там становий новину привіз.
Дмитренко скинув очима на Галю.
— Це, мабуть, ваша жінка.
— Моя, — одказав Чіпка.
— Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром він її на запорах держав... Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав..
Галя почула це, засоромилась, прихилила двері.
— Галю! — гукнув Чіпка: — чого ти тікаєш? Боїшся, щоб Петро Иванович тепер, бува, не вкрали?.. Не бійся: я не дам.
— Я й сама не дамся, — одказує Галя, висунувшись з кімнати.
Тут саме знадвору забрехала собака.
— О, та ви, мабуть, справді боїтесь, що собачню позаводили, — жартує становий.
— Та в нас всього одним одна Мушка, — одказала Галя, зашарівшись.
На сім слові в хату вступила бідненько зодягнена дівчина, та бачачи, що не туди попала, стала мовчки у порога.
— Здорова! — привітав її Чіпка. — Чого ти?
— До тітки Мотрі, — одказала, засоромившись, дівчина.
Мотря почула, вийшла з кімнати, поклонилася низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницю дівчину, та обидві вийшли в сіни. Незабаром Мотря назад увійшла, а дівчина пішла з двору. То була головина наймичка: її послали нишком довідатись — чого становий приїхав.
Галя тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останній погляд, на прощання з землею, воно посилало в світлицю, де сиділи, мов давні приятелі, становий — на покуті, богатир-козак — навпроти, на ослоні.
Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галя подала чай.
Заходилась пити. Розмова зовсім обірвалася. Чіпці, як хазяїну, стало ніяково.