Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
Галя слуха-слуха таку сумну приповістку про таке гірке та злиденне життя, — та аж страх її візьме... Вона не тільки нічого того не бачила й не зазнала, а навіть ніколи й не думала... Жаль давив її серце за свекруху... «Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!» — думала Галя.
— Ви мені, як рідна мати! — обертається вона а щирим серцем до свекрухи: — скільки-то ви горя на своїм віку звідали!.. Чи то- ж то й Чіпка все те терпів, мамо!
— Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала... і він дізнав, почім ківш лиха!
— Через те ж він і смутний такий; того й нерадісний завжди... От я: зросла в доволі та в розкоші, нічого того не знала... завжди весела, співоча...
— Дай, господи, співати, не дай тільки плакати! — одказує радо Мотря. І не налюбується й не навтішається невісткою.
Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче у димарі, як сова, квилить та стогне, у вікна, стукаючи кім'ями снігу, мов пізній подорожній; коли все спить під заводи лихої години — тільки старим людям не спиться — ворочаються вони з боку на бік, стогнучи та охкаючи, — болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі голови, — тільки в таку добу закрадався сум у Мотрину душу і, як у жмені, зжимав гірким життям поточене серце...
«Що воно за знак? — думала вона: — така багачка вродлива, а покохала такого убогого?.. Хай і покохала—молода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок в око, — не встережеться, як і покохає... Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися... Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається... Та хіба трохи без кохання береться?.. Рідні заборонять, коли спізнається з нерівнею... А тут і рідні нічого... Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті в його руки й голова неабияка... То що ж? все ж таки нерівня!.. Перші, кажуть, любощі — дурниця... А прохолоне серце, підуть докори та перекори: ланець, голодранець!.. А може, вона не така... Здається, Галя добра... От же мене й не кохає, а як жалує? Ох, боже, боже! пошли їм щастя, господи! Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю... Я умру; їм жити... хоч би ж хоч умерти спокійно!»
Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне, — підплили хмарки вгору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець, розвіяв... Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя... Мотря більше раділа, ніж журилася, й весело поглядала на дітей, як вони голубились.
А вони справді — як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина, — вона коло його: коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, — він з рук хапає, щоб їй легше було.
— Галю! найми наймичку, — каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники. вергаючи. — Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, й коло печі, й коло шитва, — та все одна, все сама.
— Наймичку? —питає, здивувавшись, Галя. —Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!
— Пожалуй себе, Галю, свого здоров'я...
— А що моє здоров'я? Хіба ще не викохала та не виростила, в матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпівся всього, — поживи хоч зо мною в доволлі... І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини... Ні, не треба... Не хочу я наймички!
Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя...
— Доле моя! щастя моє! — пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері. — Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди... опускалися в мене дужі руки, закривалися очі... я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити... Ти — як зірочка зійшла над моєю задуреною головою — і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..
— Галю! — трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка. — Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!