МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН». Краткое содержание книги:
-Дівчиська.
-О, правильно. Де воно, цинічно тобою згвалтоване? Зализує рани на попсованому місці? Ми не встигли, тебе саме вчасно з ментовки витягнули чи викупили, не суть важливо. Добре засідка тут стояла. І замки хвалені міняти треба, або поставити на кожні двері з десяток. Лише так ніхто не зайде, просто обламається людина купу замків відчиняти. Так де наша потерпіла? - Жигун поклав руки на плечі Людмили, трохи натиснув.
-Вам же не вона потрібна.
-В принципі, Карасю, ти логічно мислиш. Не вона. І навіть не баба оці твоя, - Жигун провів принишклу жінку долонею по маківці. - Бабки. Грошові одиниці. Сума, еквівалентна шестистам тисячам американських доларів, звичайно готівкою.
-Це до питання про свою кишеню, - вставив Савицький. - Я справу розширював, ти міг би біля мене піднятися, а так - як той піп собаку, знаєш, ту, що м`яса шматок зжерла? В землю закопаємо, напису навіть не напишемо.
-Про що ви говорите, дядьки? Немає ніяких...
-А-А-А-А-АЙ!
Рибалка не помітив, що саме Жигун зробив Людмилі, та лице її перекосилося від болю, очі налилися слізьми, дивилися на Олега благаюче. Карась кинувся до неї, міцний удар ззаду звалив його з ніг, кілька разів лежачого навіть копнули, перш ніж Жигун окриком наказав припинити. Рибалка, полежавши хвилину та збираючись з духом, підвівся. Хтось влучив у свіжий синець на боку, дуже боліло. Болю Олег не приховував, навпаки - нехай дивляться і отримують задоволення.
-Не рипайся і слухай сюди, - Жигун відступив від крісла, заклав руки за спину, став схожий на старого шкільного вчителя історії. - Тут баба твоя ненаглядна нам мізки вкручувала, ось не уявляю лиш, для чого. Тебе дочекалися, не розколешся - пацани займуться тьолкою в тебе на очах. Ти нічого зробити не зможеш, це гірка правда життя. Дівчисько теж знайдемо і, будь спок, догвалтуємо - мама, не горюй! І заяви на нас вона не напише. Цього можна уникнути: ви сьогодні на пару забрали в нас наші гроші. Вони на рахунку чи вже перетворені на налік?
Очі Олега зустрілися з очима Людмили.
-Перетворені. Людина сидить у певному місці і чекає, аби нам передати. З місця зійти боїться, це ж сума яка - мама, не горюй! Не чіпайте жінку й дівчину, все зроблено.
Людмила зітхнула, опустила голову.
-Ну, це нам вирішувати...
-Помовч! - знову озвався Савицький. - Гроші повернеш - маму з донькою не зачепимо. Стосовно тебе - пробач, рішення прийнято. Хоча для чого вибачатися? Сам винен. Хіба проситися почнеш... Та все одно, зради не пробачають.
-Олег!
-Сядь! - гаркнув на жінку Жигун. - Сиди крячкою і слухай. Ти знаєш, де гроші?
-Я знаю! - пербив Олег.
-Заткни пельку! Я з дамою говорю. Знаєш?
-Не знає, бо місце сховку я сам визначав. І лише в ментурі Люду побачив, а так не до подібних тем, ну самі ж розумієте!
-Це далеко звідси?
-Не дуже. Осокорки, приватний сектор.
-Прекрасно. Покажеш дорогу, баба поїде з нами. Потім, коли все гаразд буде, відпустимо.
-Обох! - на Людмилу було шкода дивитися.
-Закрили тему, Людмило Петрівно. З Карасем попрощаєтеся на місці... А може... Денисе, ти як? Може хай нам відпрацює свою провину, дамо шанс спокутувати, накладемо штраф? Чого, працівник справний, жінка з донькою в заручниках, гарантія. На рівному місці через чиюсь дурість аж троє рабів. Головне - скаржитися не побіжать, нема кому, перші сядуть. Знайдеться за що.
-Спочатку я порахую гроші, - Савицький одягнув куртку. - Вже початок дванадцятої, часу нема, набридло все це.
Спочатку з квартири вивели Рибалку, потім - Людмилу. Здавалося, цілий будинок ніби вимер. Нікого не хвилювало, що відбувається довкола. Нікого не зустріли ані в ліфті, ані на сходовому майданчику, ані біля під`їзду. Проходячи повз комірчину вахтера, Рибалка не стримався, знову подивився на неї. Його порух головою не лишився поза увагою: двоє бійців швидко витягли з "вахтерки" труп забитого товариша і, не особливо ховаючись, запхали його в багажник однієї з машин, що вишикувалися в рядок неподалік від будинку біля бровки. Олега посадили в "сітроен", біля водія, Жигун примостився позаду з одним бійцем, він періодично підморгував Олегові. Інші з Людмилою вкупі набилися в "черокі".
Вузенька вуличка ніколи не знала асфальту, практично освітлювалася лише снопами світла з фар обох машин. Довкола стояла тиша, не світилося жодне з вікон.
-Куди ти нас завів, Сусанін? Тут люди давно не живуть, - Жигун не квапився виходити з машини в темряву.
-По-перше, живуть, але не в лютому. Не всюди опалення є. По-друге, ідеальне місце для переховування грошей. Ніхто їх тут шукати просто не наважиться, - пояснив Рибалка.
-Сам придумав?
-Люда у нас по фінансах, я все інше. Може, придурасто, зате по-моєму.