Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Впрост перед нами, в глибокій балці лежав величезний і чистий став. Він був до півкілометра завширшки і кілометрів два завдовжки. Він кінчався греблею, млином і вузенькою річечкою. Але за півкілометра річка знову розпливалася великим плесом трохи меншого, широкого й чистого ставу. Потім знову була гребля, був млин, і витікала вузенька річечка. І так — скільки бачило око, без кінця, поки третій чи четвертий став не зникав за зворотом розлогої, широченної балки. Став, гребля, млин, річечка, став — так майже колом оперізувало величезний, плескатий горб, покартований чотирикутниками полів, покраяний смугами доріг, поцяткований зеленими кучугурами дерев. На вершині горба, в гущавині садів і в плямах широких доріг, біліли й синіли хати під стріхами. То були Бидлівці. Ху, як це було прекрасно!

В цей час з-за вигибу узвозу, просто до нас, виринула доволі кремезна, дарма що юна, постать. На голові в неї був гімназичний кашкет.

— О! Мілорд, а ви якими судьбами тут?!

Весело оскирюючись, до нас підійшов однокласник Потапчук.

— Драстуйте, Аркадію Петровичу! — скинув він кашкет до педагога. — Здорові, хлопці! — привітався він і до нас, вдаривши найближчих своїм здоровенним кулаком по плечах.

Зустріти серед невідомих полів і ланів, під неосяжним і вільним небозводом, у гарячих променях літнього сонця свого шкільного товариша — це особливо весело і приємно. Ми оточили Потапчука з радісними вигуками й замолотили його кулаками всі враз. Сердега насилу видерся.

Петро Потапчук, незважаючи на свою дебелу й кремезну, несподівану для сімнадцяти років, постать, був у нас в класі малопомітною особою. Не позначаючися видатними здібностями, він був, проте, всупереч гімназичним традиціям, дуже ретельний до навчання. Майже щороку його виключали з гімназії за «невзнос платы за право учения». Ї щоразу, поблукавши тижнів зо два вигнаним з гімназії, Потапчук повертався нарешті коштом спеціальних благодійних вечорів або ще через якийсь принагідний випадок. Був Потапчук одним з найбідніших учнів нашого класу. Він навіть не мав ніколи власних підручників і користувався тут також з ласки товаришів. Його мати, удова, мала в Слобідці мікроскопічну хатку з мікроскопічним коло неї городом. Щодо землі, то стара Потапчукова мала її всього півморга за три кілометри від села.

Поява Потапчука тут, далеко від міста, була нам надзвичайно приємна. А втім, треба сказати, особливу радість виказав Макар.

— Хлопці! — мало не зайшовся він. — Це ж чудово! Потапчук — одинадцятий! Він непоганий футболіст! Звичайно, взагалі, трохи доведеться підтренувати. Ми перекинемо Воропаєва на місце Жайворонка, а Потапчук стане за першого бека. Га?