Повзе змія

Баглай після того перегляду довго не міг заснути. У вухах стояв знущальний вертухайський регіт: «Бач, яким тебе нормальні люди побачили! Собака ти дика, га-га-га!» Відпускали ще багато реплік, а він сидів, незворушно дивився на екран і фізично відчував, як ніжки тієї дівчинки, що запитувала в нього про шахи перед вічком телекамери, повільно топчуться по ньому. Повільно і впевнено дівчисько робило з нього скажену собаку, доводило вже не своєму накачаному татусеві-імпотентові, а всьому світові: він, Богдан Баглай, намагався вкрасти в неї велосипед, і це не єдина його тяжка провина. Тоді, в камері, він посміхнувся — от би ця сучка з телебачення знайшла не лише його маму, з якої спромоглася зробити дурочку, а ще оту саму дівчинку з велосипедом. Чудовий мазок для довершеного портрета нелюда.

Саме тієї ночі Баглаєві гостро захотілося вирватися на волю, знайти сучку на ім’я Олена Суржа і… Ні, не відразу вбити, хоча межа бажань зрозуміла та визначена. Ясна річ, вона просто мусить померти. Він прирік її, так само, як у вогкому льосі проголосив вирок Русику Микитенкові. Завдяки якому, до речі, він, Богдан Баглай, отримав на руки сімдесят п’ять тисяч американських доларів і міг починати торги. Слів нема, адвокат класно його вирахував на предмет присвоєння баксів. Баглай був певен — його справи швах, навіть десяток адвокатів не допоможе. Тому лише поманив грішми, навіть погодився задля цікавості взяти на себе зовсім дурне вбивство невідомого дідка. І ось тієї ночі, через три місяці після проголошення вироку, він зрозумів, наскільки вся мозаїка вдало складається на його користь.