Повзе змія

7

Людині потрібен дім як здійснений факт. Не конче власна двоповерхова чи шестикімнатна нерухомість, можна просто гарантований дах над головою. Тому кожне місце, де вона ночує, неодмінно іменує домом. Квартиру приятеля, де доводиться кантуватися. Забацану кімнату в гуртожитку, де протікає стеля в кутках, сновигають таргани, а іноді — навіть миші. Задрипаний номер заштатного готелю десь у провінції. Куток, що винаймає у бабці-пенсіонерки за помірну плату. Навіть лікарняну палату. Своїм теперішнім домом Богдан Баглай називав однокімнатну квартиру з телефоном і телевізором у Дарниці. Дотепер він виходив зі своєї схованки лише за продуктами. Завбачливо поміняних трьох сотень зелених йому поки що цілком вистачало. Сьогодні він уперше вийшов, аби почати полювання, задумане майже місяць тому в камері Слобожанської слідчої тюрми.

Він чекав від ментів більшого. Він чекав, що його почнуть шукати, сурмити в сурми, зчиняти галас, при кожному зручному випадкові показувати його писок по телебаченню. Першу спокійну добу, коли він отаборився в цій досить затишній після тюремної камери квартирці на шостому поверсі дев’ятиповерхівки, телевізор працював постійно. Баглай навіть подивився черговий випуск «Кримінальних портретів» і послухав розповідь Оленки-сучки про татуся, котрий старанно, впродовж кількох років, ґвалтував своїх доньок, а коли нарешті одна виросла настільки, що поскаржилася матері, батько вбив маму. А переляканих донечок користав далі, аж поки в школі не вдарили тривогу: дівчатка тиждень на уроки не ходять. Власне, всю дурню Баглай слухав краєм вуха, не до всього дослухався. Його передусім цікавила дівчинка Оленка.

Автор і ведуча Олена Суржа.

З дитинства Баглай пам'ятав не так багато вражень. Але одне чомусь виявилося для нього надто сильним. Тоді стояло літо, в Миколаєві літо завжди пекуче, особливо його середина. Зими, справжньої зими з кучугурами снігу, як на картинках чи по телеку, там на його пам'яті ніколи не було. І Богдан радів із цього, бо знав — зимою холодно та морозно, а він любив тепло, навіть спеку, тому не дуже потерпав від неї. Адже ніхто не заборонить купатися на лимані. Більше того — батько сам візьме його за руку, і вони підуть на пляж, обов'язково пішки, дорогою батько купить морозива на розі, і якщо Даня поводився добре, то він матиме право вибрати солодку мрію і тицьнути пальцем. Тоді, коли він ще ходив із батьком на лиман, великого вибору морозива не було, але все одно приємно тицьнути пальцем у те, що сподобалося, і отримати вподобане негайно, не відходячи далеко від каси.

Отже, спекотне літо. Сама його середина. Вони вже проминули два квартали від їхньої вулиці. До кіоску з морозивом лишалися трамвайні рейки — такий орієнтир визначив для себе десятирічний Даня. Спочатку — просто поворот на сусідню вулицю, далі — кіоск із написом «Хліб» біля наступного повороту, потім — широка вулиця, яку перетинають дві пари трамвайних рейок і де слід особливо міцно тримати батька за руку, прохід через двори, де на лавочках постійно сидять дідусі чи бабусі, і нарешті — усміхнена тітонька у віконечку кіоску з написом «Морозиво». Праворуч трамвая не було, ліворуч він торохкотів ще далеченько, тому батько та син переходили дорогу, не дуже поспішаючи. Їх обігнала якась дівчинка на велосипеді. Вона, на відміну від пішоходів, квапилася, до того ж не розрахувала своїх можливостей і з усього розгону в’їхала переднім колесом у тротуарний бордюр. Богдан досі, згадуючи час від часу той день і той випадок, переконаний: хлопець неодмінно подолав би перешкоду. Дівчинка впала разом із велосипедом просто на дорогу, причому так незграбно, що опинилася під велосипедом.