Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Ніку! — з мукою в голосі скрикнула Ганна й глянула йому в очі поглядом саможертви.
Нік раптом схаменувся й одвернув ніяково очі.
— Не забувай, що ти господар у домі, — спокійно вже додала Ганна й підвелася з канапи.
Подружжя директора й техніка лагодилися йти. Вольська чомусь посварилася з своїм чоловіком і вибігла сама, ні з ким не попрощавшись, але зараз же повернулася знадвору, вся обліплена грудками снігу.
— Зараз же ходім додому, — строго звернулася вона до чоловіка.
— Здається, й нам пора, — промовив Володимир, підійшовши до Ганни.
— Трошки зажди, — стурбовано відповіла вона, силкуючись зберегти гідність господині.
Нік підійшов до Володимира.
— Куди вам іти так пізно? Залишайтесь у нас ночувати.
— Ні, ні, дякую. Я ще маю до ранку працювати.
— Але ж ви зараз не зустрінете жодного візника, — додав хтось.
— Ви й кварталу не пройдете, як з вас попросять пальто. Це ж околиця!
— Та що ви? Йти в таку негоду? — раптом скрикнула Вольська, що встигла вже помиритися з чоловіком. — Ви не уявляєте, яка завірюха надворі.
— Володимире Андрійовичу, — фамільярно обійняв за плечі Вольський, — ходімо до мене спати, й годі! В мене, здається, ще є пляшечка коньяку, а місця стане й на десятьох.
— Ну, тоді одягайся, Ганю! Підемо. До побачення, Миколо Матвійовичу.
Але Ганна не ворухнулась зі свого місця.
— Я краще залишуся з Талею. Ми вже звикли спати з нею.
Володимирові напружились м’язи на обличчі. Очі гостро пронизали Ганну. Але вона дивилась на нього наївними очима.
На момент стала тиша.
Гості здивовано дивились на Володимира. Він іще раз оглянув Ганну згори вниз, повернувся і мовчки вийшов.
У той момент Ганна вже забула свою гідність господині. Вона несміливо простягала руку гостям, що виходили в двері за Володимиром, залишаючи по собі дим тютюну та випари вина.
Кімната стала подібна до спорожнілого шинку. Ганна нерухомо стояла серед кімнати з мульким почуттям зганьбленої. Напівп’яна саркастична посмішка снувала їй на вустах.
З кухні вийшла Таля.
— Мені вже видається, що ти ніколи не залишиш нас, — промовила вона весело.
З передпокою повернувся Нік, він узяв Ганнині руки й по черзі нахилився до них. Ганна тільки тепер стрепенулась, вуста їй іще більше перекосились, і раптом уся вона здригнулась від саркастичного сміху.
— Ха-ха-ха! Як він розлютився! О, як він розлютився!
Зійшовши по східцях, Ганна зупинилась перед дверима, щоб віддихатись. Їй здавалося, що все хвилювання її від утоми. Вона мусить бути цілком спокійна.
І вже наступної миті Ганна рішуче постукала в двері. Їй відчинив Володимир. Він був розкуйовджений, як дикий звір, і здавалося, що зараз хижо накинеться на свою жертву, але, впевнившись, що жертва не втече, він мовчки відійшов.
Ганна, не роздягаючись, сіла на стілець.
Володимир здивовано глянув на неї, й раптом м’язи на обличчі йому пом’якшали.
— Це що, в гості зайшла?
— Я зайшла, щоб з’ясувати наші взаємини.
— З якого це часу тобі потрібні стали коментарі?
— З учорашнього вечора…
— Тобто ти хочеш сказати, що між нами все перервано?
— Я цього не кажу, але коли тобі потрібно — будь ласка.
— Тоді розкажи мені, що означала вчорашня твоя поведінка?
— Моя поведінка одверта. Я погодилась бути господинею в Ніка на іменинах. А от твоя поведінка мені зовсім не зрозуміла. На словах ти присягаєшся в приязні Нікові, а в душі ти проклинаєш його. Скажи, для чого була ота твоя промова?
— За що слід його поважати — я поважаю, але вашої дипломатії я не стерплю. Пам’ятай, Ганно! Я не стерплю!
Володимир нервово заходив по кімнаті.
— Чого саме не стерпиш?
— Того, щоб під виглядом дружби ти була йому жінкою. Так!
— Ти обурюєшся, що я залишилась у нього ночувати? Адже й ти не вдома ночував, так? З приводу цього я могла б цілу дипломатію розвести, але я тобі кажу просто. Я залишилася в Ніка, бо знала, в якому він був стані: він міг що завгодно собі заподіяти, міг навіть зруйнувати машину.
— Машину! — жовчно посміхнувся Володимир.
Ганну вразила ця посмішка; вона обурено скрикнула:
— Так ти йому дифірамбів співав так, на вітер? Ти міг допустити, щоб він знищив машину? Тепер я тебе впізнала. Тепер я з певністю можу сказати, що ти лицемірний, підлий!..