Нічний адміністратор

— Ти маєш на увазі — заховатися?

— Я перед цим працював на яхті у Мейні.

— Головним коком і мийником пляшок?

— Мажордомом.

Запала пауза, протягом якої Коркоран копирсався у своїх факсах.

— І?

— Підхопив якусь інфекцію і мене довелося висадити на берег. Я трохи пролежав у готелі в Бостоні, а потім подзвонив Біллі Борну в Ньюпорт. У Біллі зазвичай знаходиться для мене робота. Він сказав: куди тебе чорти не носили!

Попрацюй-но кілька місяців у «Мама Лоу», готуватимеш лише вечері, трохи перепочинеш.

Коркоран лизнув палець і дістав з папки те, що шукав, а потім підніс до світла.

— Ради Бога, — пробурмотів Джонатан, немов молячись про сон.

— Сонечко, повернімося до тієї яхти, на якій ми захворіли. Це була «Лоліта», уроджена «Персефона», побудована в Голландії. Власник — Нікос Ассеркаліан, відома зірка шоу-бізнесу, богохульник і барига. Бляха, двісті футів несмаку. Це я не про Нікоса, він — котигорошок.

— Я з ним не знайомий. Нас фрахтували.

— Кому, любчику?

— Чотирьом стоматологам з Каліфорнії і їхнім дамам.

Джонатан добровільно видав кілька імен, які Коркоран записав у своєму пошарпаному дешевому блокноті, попередньо розпрямивши його на своєму безмежному стегні.

— Веселі були люди, правда? Насміялися, певно, від душі, еге ж?

— Вони не зробили мені нічого поганого.

— І ти їм теж? — мило запитав Коркоран. — Може ти розтрощив їхній сейф чи їхні шиї, чи, може, повправлявся на них вимахувати ножем чи ще щось на кшталт цього?

— Знаєш що... пішов ти, — сказав Джонатан.

Здавалося, Коркоран обдумав його пораду і вирішив, що це не така вже й кепська ідея. Він зібрав свої папірці і витрусив попільничку в кошик для паперу, страшенно все забруднивши. Він оглянув себе у дзеркалі, кривлячись і намагаючись випрямити волосся руками, проте безуспішно.

— Все збіса гарно складається, солоденький, — заявив Коркоран.

— Що саме?

— Твоя історійка. Не знаю, чому. Не знаю, як. Не знаю, де. Гадаю, вся справа в тобі. З тобою я почуваюся неповноцінним. — Він ще раз немилосердно потягнув себе за волосся. — Хоча правда в тому, що я і є неповноцінний. Я малолітній варвар у світі дорослих. У той час як ти, ти лише намагаєшся здаватися неповноцінним. — Він подався у туалет і справив там нужду. — Між іншим, тут Таббі тобі трохи одягу приніс, — вигукнув він крізь прочинені двері. — Нічого надто екстравагантного, просто кілька шмоток, щоб прикрити наше наге тіло, поки Армані не підтягнуться. — Він змив унітаз і знову з’явився у кімнаті. — Якби моя воля, я б тебе підсмажив, чесне слово, — сказав він, застібаючи ши-ріньку. — Я б тебе позбавив усього на світі, я б одягнув тобі на голову мішок і підвісив тебе за твої срані ноги аж поки правда з тебе сама не повипадає. Але що ж вдієш, не можна в житті мати все і одразу, правда? Чао-какао.

Наступного дня Деніел вирішив, що Джонатану не завадить розважитися.