Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Психіатри з не настільки традиційними поглядами, як у доктора Лімана, стверджують, що саме європейська мандрівка Чарльза стала початком його божевоління. Вони визнають, що на її початку він був цілком здоровим, проте перед поверненням у його поведінці сталися жахливі зміни. Та доктор Віллетт не згоден навіть із цим твердженням. Він наполягає, що критична мить настала пізніше, а дивацтва юнака в цей період пов’язує із практикуванням ритуалів, яких він навчився за кордоном, — звісно, досить дивних, але не таких, що могли б звести з розуму того, хто ними займався. Сам Ворд, хоча з вигляду й постарів та посуворішав, усе ще нормально реагував на звичні подразники; у кількох бесідах із Віллеттом він виявляв таку розважливість, якої не зміг би так довго демонструвати жоден психопат — навіть на початкових стадіях захворювання. Про його божевілля в той період можуть свідчити звуки, які весь час лунали із його лабораторії на горищі, де він і проводив більшість часу. Звідти чулися монотонні примовляння й приспіви, а часом гучні ритмічні заклинання; і, хоча вони завжди вимовлялися Чарльзовим голосом, у самому його тоні та в наголосах тих замовлянь, які він промовляв, було щось таке, що змушувало кров холонути в жилах того, хто їх чув. До того ж помітили, що загальний улюбленець — старий чорний кіт Ніґ, коли чув деякі окремі звуки, то настовбурчував шерсть і вигинав спину.

Запахи, які час від часу доносилися з лабораторії, так само були дуже дивними. Іноді вони були огидними і ядучими, та частіше приємними, із невловимим принадним відтінком, який ніби викликав в уяві фантастичні картини. Люди, які їх вдихали, могли на мить побачити міраж із дивоглядними видовищами, із невідомими пагорбами чи безкінечними провулками, на яких вдалину простягалися ряди сфінксів і гіпогрифів. Ворд не повернувся до своїх давніх звичок прогулюватися містом, а повністю занурився у вивчення чудернацьких книжок, які він привіз із мандрівки, і в не менш чудернацькі дослідження у себе вдома; він це пояснював тим, що джерела з Європи дали йому багато матеріалів для роботи, тож він сподівається на великі відкриття в наступні роки. Зовні він настільки постаршав, що став майже цілком схожим на Кервена з портрета у бібліотеці, і доктор Віллетт під час своїх відвідин часто спинявся біля нього, дивуючись їхній подібності, — йому здавалося, що давно померлого чарівника від живого юнака відрізняв лише невеликий шрам над правим оком. Ці візити Віллетта, які він здійснював на прохання старших Вордів, були самі по собі доволі цікавими. Чарльз його не відштовхував, та лікар розумів, що ніколи не зможе докопатися до того, про що юнак насправді думає. Часто він помічав навколо себе дивні речі, як‑от невеликі воскові малюнки дивного змісту на полицях чи столах, напівстерті залишки кругів, трикутників і пентаграм, намальованих крейдою або вугіллям посеред підлоги просторої кімнати. Незмінно вночі лунали ті ритмічні наспіви, і зрештою Вордам стало надто складно тримати прислугу чи стримувати чутки про Чарльзове божевілля.