Листя землі. Том 1

Двоє дєток у них росло. А далєй — війна миколаївська почалася, і забрали Юзефа на фронт. А з війни йон вернувся — на голову тронутий, усе марширував по березі і кручам честь оддавав. Сонька ж розцвітала, як квітка, бо роками набагато молодша од свого чоловіка була. І як стояли у нас денікінці, приглянулася вона офіцерові, і гуляла з ним, очей людських не соромлячись. А коли погнали більшовики денікінців, і Сонька за офіцером своїм повіялася, малих своїх дєток напризволяще покинувши. Се уже я пішла од них, возила льон у Мохнатий на льонозавод. Один раз кінь як поніс із гори, ноги вище себе підкидає. Я слідом біжу, плачу: поб'є ноги кінь. Дак солдати внизу коня зупинили, нащо, запитують, таку малу з норовистим конем посилать? А я плачу: «Нема болєй кого послать, татко мій од тифу помер, а жити якось треба».

Ну, а хтось написав матері Юзефа аж у город Львів, дак вона приїхала і сина з онуками забрала до себе, болєй ніхто про них нічого не чув. А Сонька — та за своїм офіцером до самих Одес бігла, юбку задерши. А там йон її покинув, стидно хвору. А прибилася вона знову у Пакуль. Аж тут уже ні дєток, ні Юзефа, ні домика під горою Жомирівкою. І матку її, як по селу стріляли, осколком убито, а батько другу собі привів. Дак вона постукалася було до батька, а батько Соньку і на поріг не пустив: «Своє кубло розорила, нема тобі мого прощення і не буде, живи, як знаєш, хоч здохни під тином». Дак валялася вона, хвора й голодна, попідтинню, а я — мимо ішла. Ішла я мимо і кажу: «Бариня… Бариня…» І не ворухнулася жалість у серці моєму. І я себе не осуджую: залила вона мені сала за шкуру, покуль я в них служила, ой залила. Нема гірш, як із селюка — та пан. Правду мій батько покійний про таких казав: «Пани ви мої дрібненькі, а воші — як біб…» І ніколи я не вірила, що при новій власті нам лучченько жить буде, бо знала: тольки простій людяці над іншою людякою власть дай, вона гірш учорашнього пана зробиться і кровицю хіба так питиме. Хто оком правдивим по жисті нашій пройдеться, той погодиться з думою моєю печальною, а треба тольки так робить, щоб людина од людини менше залежала в жисті, сама собі раду могла дать.

А Сонька — що Сонька, так і пропала б вона під тином, якби не Христя, у добрі душею скупана, так про неї кажуть.

Вона підібрала Соньку під тином, у двір свій привела, обмила, нагодувала і одігріла. І се я вписую, хоч досі Христі тої не пойму. Мо', їй, Христі, на тім світі і зарахується добрість її, і буде вона у раю панувать, а я — у пеклі горювать, тольки я б так зробить не могла, хай хоч що. Мо', і є людяки такі, що народжуються на світ добро для інших робить, а я — не з них. Не з них я, бо я — обиду довго помню, і пече мене тая обида печією гарячою…

Приписую до оповідки сеї і свою оповідь, бо свідок я єстяка і буду, докуль жива. А мо', і на тім світі свідчитиму, якщо є він, той світ. У рай, навіть на небі, давно уже не вірю я, а пекла— і на землі вистачає. Ніяка сила, чиста чи нечиста, не вигадає пекла страшнішого, аніж його люди придумали. Дак свідчу, як велика добрість Христі до Соньки великим злом для людей повернулася. А в кого голова на плечах єстяка, хай той думає, як воно так у світі ведеться. Бо у мене самої, коли про сеє сильно думать починаю, мозок закипає і душа перевертається.

Дак се я вже, у тридцять третім годі, додихала. І одвезли мене грабарі, Громницьким найняті за хлібець, у глинище та й кинули до спільної ями. А я вже де противилася і жить не хотіла, вся опухла, сукровиця з мене пирськала, як пальцем торкнеш, і очі мої вже світу не бачили, «куряча сліпота» їх виїдала. А було в тій ямі люду мертвого — як околоту, і страшно мені зробилося, як грабарі од'їхали, і стогнала я. А дибала мимо Уляна Несторка, вона трави по ярах збирала, коріння різне, бо зналася на тім, і ще жива ним була. Учула вона стогін мій, підійшла до краю ями і витягла мене з могили. І привела вона мене до себе на хутір, і настоями з трав різних три дні мене відпоювала, як рідну, хоч і близько не рідня ми. А ще стала вона мені по ложці супчику з лопушиного коріння давать, і одійшла я. Тади везли повз хату її коня дохлого, на скотомогильник, а слідком люди пленталися, хто ще міг ногами перебирать. Поплелася і я на скотомогильник, де на двох, а де й на чотирьох. А на скотомогильнику під Страхоліссям здерли шкуру з коня дохлого, бо шкуру треба було державі здать, строгість велика тади була, а падло коняче голодні люди на шматки руками роздерли. І мені шматина попала, і так я ожила, на падлі тім. І стала я вже думать не про смерть, а стала я думать про життя, і очі мені знову відкрилися. І ходила я в колгосп на роботи, а там трохи підгодовували, хто робив.