Листя землі. Том 1

А я такеє повідаю, бо на собі пережила: як не горісно нам буває на ній, землі рідній, а пахне вона здаля і душу до себе магнітом тягне. Вписую до Книги днів про рід свій, нічого не вигадуючи. Батько мій — наймит з дєтства. Розказував йон, як заробив у П'явки за літо дев'яносто п'ять копійок, малим ще, і хопило тих копійок, щоб сім'я одговілася. З тих пір недолюблював йон попів, мав себе за безбожника. А як помирала матір моя у степах волзьких, хіба так випрохував у Бога для неї рятунку, але не поміг Бог. Але се уже — познєй. Матір моя — теж із роду бідного. І перебивалися ми сяк-так, покуль не прочув батько, що в Сибіру земельку дають. І поїхали ми світ за очі. Я ще мала була і сього не пам'ятаю, се, мо', у годі десятім, бо засвітилася тади уперше зоря на небі, на віник схожа. Люди лякались її, усіляких лих у майбутньому чекаючи, бо зорі такі ніби завжди горе віщували. А батько, за безбожника себе маючи, тольки сміявся з тих переполохів і казав матері моїй: «Се нам Гаврило Латка з неба світить, вказуючи шлях до райської землі». Райська земля чи не райська, а розжилися ми трохи в Сибірах тих. Мали ми вже хату, комору, повен двір худоби, три пари коней — сім'я була роботяща, братеники мої старші очоловічилися.

І тут дізнався батько мій, а йон грамотяка був — газети читав, що в Краї люди голови підняли, здобулися на лице своє і землю там дають, хто хоче на землі робить. Зібрав нас батько і так гомонить: «Діти мої, добре було нам на чужині, і не знаю я, чи буде нам добрей у своїм Краї. Але птиця — і та, весну зачувши, летить за тисячі верст туди, де уперше з гнізда материного на світ глянула. А ми ж таки — люди, і де пупа закопано, туди нас тягне мотузкою. Ви, дєтки, — уже люди дорослі, самі рішайте, як вам буть, а ми з маткою не хочемо, щоб наші кості у чужій землі лежали, будемо ми додому плентатися, хоч і не близький світ». А що нам рішать, коли слова батькові запали в душу. Наче хто по шматочку серця одрізав — така туга за Краєм, за Невклею, за Пакулем. Спродалися ми швиденько і рушили циганським табором — два вози з хатнім добром та харчами, за возами — по дві корови, ще й пес Рябко слідом біг, од Кустаная до Царицина, а там його дядько якийсь встрелив, при нас зварив і з'їв. Був тади голод великий у Поволжі, і тиф людей косив, і пробиралися ми на далеку нашу Україну наче по мінному полю, і не знали, коли під нами вибухне. А вибухнуло, як Царицин проминули. Уже ми й корівок своїх спродали, уже й коней добрих не стало, по одній клячі на воза лишилося, уже ми не їхали, а тяглися. І страшнеє кіно нам одкривалося, хотілось очі заплющити і не бачить. Наче смерч вогняний прокотився над землею, і мор людей виморював. І зробилася матір наша жовта як смерть. І молився батько-безбожник до Бога, до зір, до сонця і місяця, але глухі вони були до мольб його, і померла матір наша. Як прощалися з матір'ю, у вуста цілували, хоч знали, що се — тиф. Але не жаліли себе, любили-бо матір свою. У степу безлюднім, голім схоронили її, з воза труну зробивши. Могилку насипали посеред степу і хрест із голобель збили: підупали наші клячі на ноги і вже не мали сил два вози тягти. І заспівали ми над могилою материною тужних пісень українських, яких вона нас навчала, докуль жива була. А доспівував їх вітер степовий, бо поплуганилися ми далєй — туди, де сонце за обрій опускалося, де Україна наша.

І настав день — забовваніла на обрії зелена маківка пакульської церкви, наче з землі виросла. Упали ми на коліна посеред шляху Сіверського і земельку рідну цілували, долі дякуючи, що привела нас додому. І осьдечки я тепер думаю: а коли б ми в Сибірах тих осталися, може б, і легшей жисть свою прожили? Трьох чоловіків я пережила. Перший у тридцять третьому годі голодною смертю помер. Другого — у тридцять сьомому узяло та й не повернуло досюль, тольки бомажечка уже тепер на нього прийшла, що не винен ні в чім. А по війні — за безногого вийшла, дак йон з горя свого великого у горілці скоро згорів. На сина похоронку одержала, а дочка — на міні німецькій уже в сорок сьомім підірвалася, разом з коровою, як орали коровами поле колгоспне. І сама я віку доживаю. Старшого братеника розкуркулили, зіслали разом з родиною його, і болєй я про них не чула, десь у снігах архангельських вигибли усі. Молодший братеник в емтеесі перед війною робив, погнав трактора на схід, як німці підійшли, — за Мньовом колону їхню розбомбило. Дві сестри у мене ще були. Одна — за колосочки в сорок шостім сім годиків заробила та вже й не вернулася, зів'яла на роботах табірних. Друга сестра — у городі приліпилася, за галіфетчика заміж вискочила, сама активістка була, і жили добренно, а в сорок третім, як лютували німці, вивезли її з дєтками у яр під Мрином і постріляли, бідних.

Батько ж мій, як на Україну, що така люба серцю його була, вернувся, оженивсь удруге, земельку йому дали. Вгризався йон у тую земельку, як жук, і розжився знову, бо умів робить. А як стали в колектив зганять, заліз на вербу високу, весь день криком кричав: «Ой не хочу в колгосп! Ой не хочу в колгосп!» Далєй серденько його розірвалося, і упав йон з верби, як лист, бурею зірваний.