Двоє під однією парасолькою

— А якщо я — злодій? — серйозно запитав у дівчинки Олександр Павлович, навіть не привітавшись, запитав з ходу.

— Як це? — не зрозуміла дівчинка.

— Ти навіть не запитала, хто я і до кого прийшов. А якщо в мене за спиною — сокира, пістолет, бомба?

Дівчина не посміхнулась.

— У вас були зайняті руки, — сказала вона. — Букетом. Він, певне, для мами?

— І для мами, і для тебе, — відповів Олександр Павлович, простягаючи їй квіти. — Знайди який-небудь посуд. Бажано літрову банку…

— У нас є ваза, — дівчинка знову не прийняла жарту, і Олександрові Павловичу це не сподобалося. Він любив веселих і навіть бешкетливих дітей, він звик до циркових дітей, до цих “квітів манежу”, які ростуть самі по собі і не визнають ніяких клумб.

— Тоді постав у вазу, — зітхнув він. І все ж не втримався, додав: — А краще б напустити до ванни води і кинути їх плавати…

Дівчинка була вже пішла до кімнати — по вазу, природно, зупинилася, немовби роздумуючи. Певне, її зацікавила ідея з ванною. Циркова дитина, вважав Олександр Павлович, вчинила б сама так, як їй цікаво…

— Я зараз дізнаюсь, — швидко сказала дівчинка і побігла, забувши про Олександра Павловича.

Він увійшов до кімнати слідом за нею, але дівчинка була вже в сусідній, і Олександр Павлович чув звідти її квапливий голос:

— Мамо, дивись, які троянди, а якщо пустити їх плавати у ванну?

Олександр Павлович задоволено посміхнувся і сів у крісло біля вікна. Звідси було добре видно двері до сусідньої кімнати.

— Що за дурниці? — здивувалася невидима Олександрові Павловичу Валерія.

— Ось ці… — Тут вона помовчала, певне, відбираючи квіти, — постав у велику вазу, ту, з обідцем… А ці дві підріж під самі чашечки і ось їх можеш пустити плавати. Тільки не в ванну, а в салатницю…

“Троянди в салатницю? — здивувався Олександр Павлович. — Це буде дотепніше, ніж ванна…”

Дівчинка пройшла повз нього з букетом, не дивлячись на Олександра Павловича, зникла на кухні — там відразу вода з крана полилася, щось дзенькнуло, і та ж невидима Валерія запитала:

— Сашко, це ти?

— Ні, — сказав Олександр Павлович, — це не я. Це посильний з квіткового магазину. Він чекає “на чай”.

Валерія засміялась.

— Хай почекає… Ідея щодо ванни — твоя?

— Моя. Як і все химерне… Тільки з салатницею, по-моєму, не краще.

— Розумів би!

— А що… — почав було Олександр Павлович і осікся: до кімнати ввійшла дівчинка, тримаючи в руках кришталеву чи то салатницю, чи то супницю, щось кришталево-утилітарне, а все ж більш схоже на широку, з низькими краями вазу, в якій червоними лебедями плавали дві квіткові голівки.

І Олександр Павлович згадав Амстердам — був там на гастролях, згадав величезне, схоже на аеровокзал, приміщення аукціону квітів, довгі скляні вітрини сувенірних кіосків, де майже в таких самих, тільки спеціально для того зроблених, вазах-салатницях плавали акуратні голівки троянд і тюльпанів…