Вулиця Червоних Троянд

Встромляю в щілину пряжку, вона згинається, а чотирикутник не піддається. Натискаю дужче, і шмат білого пластика, відскочивши від стіни, м’яко падає на матрац. У стіні — квадратний отвір, за ним порожнеча. Рука занурюється в отвір ледь не до плеча, аж тоді пальці намацують тверду поверхню бетону. Вентиляційний канал у стіні досить просторий, але… Якщо в канал вмонтовано перетинки, сітчасті або на зразок ґрат, то на ньому все Й скінчиться. А коли він суціль порожній?

Єржі догадалася, яку роль відіграють чотирикутні щитки, що з рівними інтервалами повторювалися в коридорі, та й у помешканнях. Ними затулялися спеціальні люки, залишені в стіні на випадок, якби довелося прочищати внизу вентиляційну систему. Пиловсмоктувачі діяли в усіх приміщеннях, навіть у нашій маленькій комірчині. І повсюди були люки. Єржі зметикувала також, що канал десь з’єднується із вентиляційною шахтою, яка може вивести з підземелля на поверхню. Мені пригадалося тремтливе повітря, що прозорим маревом висіло над чагарниками. Чи не там виведено нагору горловину шахти?

Перетинок у каналі не виявилося. Обідравши на ліктях шкіру, я всунувся в отвір. Бетон здавив мене з усіх боків. Ліворуч з круглих вічок у канал падало світло з комірчини. Здавалося, що я запхав себе в кам’яний мішок, де можна було лежати, трохи розсунувши лікті і ледь підвівши голову. Дорослий тут не вмістився б, не кажучи вже про такого велетня, як Загбі. А я міг ще й рухатися.

Навколо тіла гуляв вітерець, повітря обдувало боки, спину. Перші метри далися легко, я повз залюбки, тільки разів зо два боляче стукнувся маківкою об бетон. Та чим далі посувався вперед, за повітряною течією, тим все відчутніше нила потилиця, зайвою вагою наливалися плечі, гучніше калатало серце. Доводилося час від часу відпочивати.

Гнітив морок. Було тихо, як у домовині. Бетон під животом, бетон нависає над головою. Я ледве утримався, щоб не порачкувати назад у комірчину. Вилаяв себе нікчемним боягузом і поплазував далі, обдираючи живіт та коліна шорстким дном бетонного пенала. Пригадав розташування кімнат і подумав, що десь близько мусила бути крайня лабораторія. За нею — ще три кімнати, в яких чаклують постаті в синтетичних комбінезонах. Далі по коридору низка дверей. Що за ними, хто за ними, цього я не знав.

Але ж вентиляційний канал пронизував усі приміщення, розташовані праворуч ліфта вздовж коридора… Значить, в кожне з приміщень я можу зазирнути! Навіть маю змогу пробратися в першу-ліпшу кімнату, виходячи із стін через люки.

Вентиляційна шахта, до якої я рвався, тепер уже не так зваблювала мене. Від хвилювання мені перехопило подих. Ось тут. Перша лабораторія. За стіною жодних ознак життя. Світло вимкнене, о пізній годині там уже немає ані душі. Рука натрапила в ніші на щиток люка. Досить натиснути зсередини, як щиток випаде — і хід у лабораторію вільний… А що буде потім? Потовкти, потрощити все, що тільки підвернеться під руки! Та чи важить що-небудь для Брендорфа саме ця лабораторія? Побувати в інших я вже не встигну. Нароблю шелесту, підніму на ноги крислатих капелюхів. Ну, а раптом десь, саме в цій кімнаті, зберігаються бактерії, оті кляті «С-17»? Вони уявлялися мені червоно-кривавими мурахами, що ворушаться в запаяних колбах. Удар, хрускіт скла — і смерть виповзе з підземелля, повіється по сельві, загуляє по землі.