Вулиця Червоних Троянд

Кносе, поблискуючи лисиною і скельцями окулярів, ходив туди-сюди по кімнаті.

— Штандартенфюрер довго з тобою панькався. Я не маю часу на це. Будемо кінчати. Відповідай: так або ні. Ти писатимеш батькові листа?

Я мовчав з півгодини, може, й більше. Кносе все бігав, дер горлянку до хрипоти. Мене вже нудило від червоної, як буряк, пики, від спітнілої лисини. Я чвиркнув слиною в куток і сказав, що не розумію, якого дідька треба йому від людини, котрої немає на світі.

— Вертоліт згорів, я загинув. Чого ви причепилися до мене?

Він неначе аж зрадів, зачувши нарешті мій голос.

— Ти не телепень, вмієш мізкувати. Повідомлення в газеті було для того, щоб не шукали вертоліт… Зараз твій порятунок — це подати про себе звістку. Скажімо, індіяни надибали на тебе в болоті й витягли напівживого. Таке могло статися? От і напиши: батьку, лежу хворий у чужих людей, забери мене…

— У джунглях є поштові скриньки?

— Лист дійде до адресата, не хвилюйся.

— Ви товчете воду в ступі.

— Що?

— Так у нас кажуть. Це коли якийсь дурень без кінця повторює одне й те саме. Краще кінчайте. Я згоден.

На рожевих щоках Кносе проступили білі плями. Він засичав:

— Ти згоден? Знаєш, що означає кінець для тебе? Такі сміливці, як ти, траплялися і серед індіянської погані! Бачив, голубе, що сталося з червоношкірими, які вчинили колотнечу в тунелі? Згадай, як вони гризли один одного зубами. Хіба їх хтось примушував? Ні, їх ніхто не лупцював, їм навіть не погрожували зброєю. Все значно простіше, голубе.

Він витяг із кишені щось схоже на сигаретницю. Поклав на край стола.

— Ми вміємо хоробрих перетворити на боягузів, із страхополохів робимо відчайдушних сміливців. Легкий укол голкою шприца, і нічого більше не треба. У кров потрапляє крихітна доза чудової речовини, яка так до вподоби фрейлейн Труді. Десяток нікчемних молекул цієї речовини за секунду вибиває дух із людини. Але кому потрібна така смерть? Звичайнісіньке варварство. Наша чарівниця фрейлейн збагатила науку геніальним відкриттям. Біс її знає, як вона цього добилася, однак тепер скажену отруту, що має назву ЛСД, можна сміливо їсти, пити і нічого не станеться. І після ін’єкції речовина спокійно дрімає в крові, з нею можна прожити до ста літ і померти від нежитю. Та варто мені пересунути ось цю пластиночку, — Кносе торкнув пальцем сигаретницю, — як слабенький такий радіоімпульс зчинить чудо. Препарат ЛСД в організмі почне діяти, миттю вразить клітини мозку, і тоді… Тоді буде те, що відбувалося на твоїх очах у тунелі. Ось таким способом ми тримаємо на прив’язі твоїх червоношкірих приятелів. Фрейлейн Труда обробляє їх своїм методом ще змалечку. Раніше з цією свинотою було чимало клопоту, а тепер індіяни тихіші від води, нижчі від трави. Працюють, крекчуть і мовчать, бо знають, що їхні нехрещені душі завжди можна зачинити в цю скриньку. Тут кілька позначок, бачиш? Посунеш платівку ось сюди — людина сатаніє, а якщо сюди — вона вже перед тобою, неначе ягня, покірна, тиха, й розуму в неї не більше, ніж у курки. Втямував, голубе? Зараз підберемо позначку тобі особисто. Хоч ти, мабуть, думаєш, що тебе це не обходить, бо ти не індіянин і ніхто тобі не робив ін’єкції препарата? Мушу тебе розчарувати. Того дня, коли ти очуняв у цій кімнаті, біля тебе сиділа фрейлейн Труда і тримала в руці шприц… Так, так! З тих пір молекули чудодійного ЛСД блукають і в твоєму тілі. Укол був зовсім не болісний, правда ж?