Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
Жах, якого я ще зроду не відчував, затиснув мене в обійми. Кносе поглядав на мене з насолодою. Його голос чувся ніби здалеку. Мабуть, я зовсім не чув би його голосу, коли б він не промовив слова «мати».
— … Зараз її приведуть сюди. Твоя мати зможе полюбуватися синочком, в якого пропаде пам’ять, а від розуму лишиться рівно стільки, аби він міг коритися наказам, щоб виконувати найпростішу роботу. Втішне буде видовище, повір мені! На цьому й край, голубе! А ти, напевне, гадав, що тебе чекає героїчна смерть? Ні, твої м’язи нам ще знадобляться. Розум — цього нам не треба. Тільки м’язи.
Крізь мерехтливу сітку, що застилала очі, я бачив зігнутий палець Кносе на «сигаретниці». Вони приведуть сюди маму… А чого ж можна ще чекати від фашистів? Такі, як цей лисий, колись убивали дітей у матерів на руках, закопували батьків живцем у землю. Недарма так зблідла мати, коли почула, що фрейлейн Труда лікувала мене. Мати знає, яке то було «лікування», знає, але промовчала. Що ж робити? Накинутися на лисого? За дверима крислаті капелюхи, почують, прибіжать, скрутять… Що робити? Я готовий на все, аби це сталося без матері. Тільки щоб вона не бачила. Вона не повинна бачити, це ж жахливо для неї…
Палець Кносе лежав на «сигаретниці».
Десь у моїх жилах блукав, чекаючи свого часу, диявольський ЛСД. З кожною секундою час цей наближався. «Сюди приведуть твою матір…» Що ж, залишилося єдине. Доки матері тут ще немає. Доки в кімнаті нас двоє — я і Кносе.
Усе сталося дуже швидко. Я подався вперед і, перш ніж Кносе опам’ятався, всією долонею придавив і посунув його палець разом з пластинкою. «Сигаретниця» була холодна, гладенька. Пластинка легко ковзнула на пластмасовому корпусі. На мить завмерши, Кносе витріщився на мою руку, яка все ще лежала на «сигаретниці». Підхопився із стільця, з силою штовхнув мене в груди. За скельцями окулярів застиг переляк.
Я ударився спиною об щось тверде. Кров стугоніла в скронях, у голові гуло. Стривожений вигук Кносе запам’ятався мені назавжди:
— Штандартенфюрере, хлопчисько увімкнув пульсатор! Я не хотів, я тільки лякав… Він увімкнув сам!
З-під стелі з люттю пролунало:
— Як це — сам увімкнув?! Що ви таке базікаєте, Кносе?
— Мій пульсатор… Я його витяг і поклав…
— Ви що, жартуєте? Яка категорія? — гримнув динамік.
Кносе заговорив швидко, захлинаючись, витираючи з лисини рясний піт.
— Мінус два… Категорія мінус два, штандартенфюрере. Психічна депресія, крайня розумова обмеженість…
— Заткніть пельку, ви, розумова обмеженість! — горлав Брендорф. — Ви розумієте, що все зіпсували? Це зрада! Приведіть його до мене!
Я перебував немов у порожнечі. Не відчував під собою підлоги, мене хитало з боку на бік. Як у тумані, побачив зелену пальму, Брендорфа, якихось чоловіків. Усі повернули голови в мій бік. А мені було байдуже. Ледь тремтіли коліна, хотілося сісти на підлогу й не рухатися.
Мене врятував мій жалюгідний вигляд. Та ще й ідіотська гримаса-усмішечка доповнила картину. Не знаю, чим усе скінчилося б, якби не ота усмішечка, яку вичавило з мене відчуття, що страх зникає. На щастя, відчуття те прийшло не одразу. Спершу я не міг второпати, з якої причини в грудях спалахнула іскорка радості. Лише через кілька секунд збагнув, у чім річ. Як велике відкриття, я повторював про себе власне ім’я: «Ігор Вовченко, Ігор Вовченко…» Для певності пригадав автора останньої прочитаної книжки, безмовно гарячково перерахував усі вулиці, що вливалися в центральну площу нашого Комсомольська-на-Дніпрі…
Я думав! Я був здатний мислити! Мій мозок працював, як у звичайної нормальної людини, з пам’яттю було все гаразд. Зі мною нічогісінько не сталося! Крім переляку. Але хотів би я бачити кого-небудь на моєму місці, у кого б у душі не похололо в такі хвилини. Значить, тут розіграно комедію, щоб настрахати мене. То чому ж такими очима втупився в мене Брендорф? А Кносе, весь зіщулений, увібрав голову в плечі, як побитий пес. Ні, він не прикидається, цей лисий.
І тут я збагнув, що саме сталося. Від радощів ледве не зареготав. Та неначе хтось розсудливий вчасно затулив мені рота: «Мовчи!» Інтуїція підказала, що в кабінеті Брендорфа на моєму місці має стояти недоумок з тілом і подобою Ігоря Вовченка. Психічна депресія, розумова обмеженість… Там, де стояв я, мусила стовбичити істота з пригаслим розумом і зламаною волею. «Категорія мінус два»…