У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Він ходив до неї тільки вечорами і зовсім не знав, як вона проводить день, як зовсім не знав і її минулого, ба більше: йому бракувало навіть тих первісних дрібних даних, які дають нам доповнити уявою те, чого ми не знаємо, і під'юджують нашу цікавість. Ось чому він не загадувався питанням, що вона може нині робити чи як складалося раніше її життя. Він лише усміхався на думку про те, що кілька років тому, коли він не був ще знайомий з нею, хтось говорив йому про одну жінку — і ця жінка, якщо пам'ять його не зраджувала, була, звісно, Одетта, — говорив як про дівку, як про утриманку, як про одну з тих жінок, яким він тоді приписував, ще мало знаючи їх, крайню розбещеність, зледащіння, все те, чим їх щедро наділили деякі повістярі. Тепер він казав собі, що для того, щоб узнати людину, не треба зважати на думку про неї світу, і на доказ своїх слів протиставляв вигаданій Одетті Одетту справдешню, добру, наївну, Одетту-ідеалістку, майже нездатну брехати, настільки нездатну, що коли він якось попросив її листовно повідомити Вердюренів про своє раптове нездужання, бо йому хотілося пообідати з нею наодинці, то назавтра йому впало в око, як вона спаленіла після запитання пані Вердюрен про стан її здоров'я, як забубоніла щось незрозуміле, як несамохіть личко її зрадило муку, страждання від вимушеної брехні і як вона, нагромаджуючи вигадані подробиці вчорашнього свого нездужання, благальним поглядом і скрушним тоном ніби перепрошувала за очевидну брехливість своєї відповіді.

Іноді, вельми рідко, Одетта приходила до нього вдень й уривала його сніння або роботу над вивченням Вермера, за яке він знову засів. Йому доповідали, що пані де Кресі у віталеньці. Сванн виходив до неї і тільки відчиняв двері, як на рожевому Одеттиному личку, міняючи розріз її губ, вигляд очей і форму щік, розквітала усмішка. Зоставшись сам, він згадував цю усмішку або ту, якою вона усміхалася йому напередодні, або ту, якою усміхалася тоді-то й тоді-то, або ту, якою відповідала йому в кареті, коли він спитав: може, їй неприємно, що він чепурить катлеї; оскільки він не уявляв, чим займається Одетта, коли він не з нею, на нейтральному і безбарвному тлі свого життя без нього вона здавалася чимось схожою на етюди Ватто, де на ясно-жовтому папері олівцями трьох кольорів понамальовувано там і сям, уздовж і вшир, незліченні усмішки. Але іноді, відгулюючи куточок її життя (який уявлявся Сваннові геть-то порожнім, хоча розсудок запевняв його, що коли уява пасує, то це ще ні про що не говорить), хтось із друзів, здогадавшись, що вони кохаються, а тому, не зважуючись сказати про неї щось значне, креслив перед ним силует Одетти, котру він бачив уранці на вулиці Аббатуччі, як вона простувала у «візитці» зі скунсами, у капелюшку Рембрандт і з букетом фіалок на грудях. Цей простенький шкіц вражав Сванна, — він бачив, що в Одетти своє власне життя; він хотів знати, кому намагається вона сподобатися цим туалетом, невідомим йому; він вирішив спитати у неї, куди вона ходила того ранку, немовби все безбарвне життя — життя, що майже не існувало, бо він його не бачив, — зводилося, якщо не рахувати всіх отих адресованих йому усмішок, до одного: прогулянки його полюбовниці у капелюшку Рембрандт, з букетиком фіалок на грудях!