Чаликушу

— Кушадаси, 2 квітня

Ген позавчора нам повернули школу. П’ять місяців діти не вчилися, а це вже кінець року, навіщо тепер школа?

Класи наповнилися ярим весняним сонцем. На стінах стрибають зайчики — відбитки зелених хвиль дзеркального середземноморського плеса. Працювати не хочеться ні дітям, ні вчителям.

Старша вчителька давно вже не хотіла залишатися в Кушадаси, і її місяць тому перевели в інше місто. На її ж місце призначили мене. Правда, посади старшої вчительки в нашій школі вже не стало. Я тепер мюдіре. Тільки це мене не тішить, до того ж і колеги позирають на мене не вельми привітно. Не можна сказати, що вони інтелектуали або освічені люди, але ж і їх треба поважати, бодай за вщ. Кожна має вже, сказати б мовою чиновників міністерства освіти, стажу років по п’ятнадцять-двадцять. Мабуть, і я образилася б, якби одного дня наді мною поставили дівчисько, котре годиться всім хіба в дочки.

На початку березня Гайруллах-бея перевели на пенсію. Він багатий, платні не потребує. Та його це образило.

— Скільки раз закривав я оцією рукою очі моїм дорогим ведмедикам. Хотілося, щоб і мої очі востаннє закрили вони, та ба…

Гайруллах-бей всю юність присвятив був освіті, і сам був справжньою скарбницею знань. В хаті у нього була величезна бібліотека, хоч він і закидав іноді, що в світі немає нічого дурнішого, як книжки, а ті, хто їх пише або читає,— телепні, що нічого не тямлять на цьому світі.

Учора я спробувала влучити в нього вагомим доказом:

— Гаразд, тільки чому ж тоді ви самі читаєте стільки і навіть мене приваблюєте?

Гайруллах-бей не знітився, а зареготав:

— Ти доречно сказала, маленька. Але ж ніхто тебе не силує, щоб ти вірила мені.

Я не розумію цього лікаря. Він в опозиції проти всього, що йому дороге. Я навіть відчуваю, що любить мене дужче тоді, коли вилає.

Тепер йому нічого робити, й він цілі дні читає. Іноді він взувається в свої чоботиська, оту пам’ять про армію, чіпляє за плече, мов жандарм, рушницю, сідає на свого коханого сірого коня Дюльдюля і їде лікувати селян. Дома лишаються тільки його вісімдесятирічна нянька та старий садівник, якого лікар називає онбаші [93]

Три дні тому лікар запросив мене з Мунісе в гості. Настрій у нього був чудовий. Я порпалася в книжках, а він бавився з Мунісе, командуючи нею серйозним тоном. Я поглядала на них і аж заливалася.

— А зараз ми пограємо в піжмурки. Тільки не ховатися в такі місця, куди я не пролізу. Бо ти — крихітка, то залізеш кудись так, що й за годину тебе не знайдеш. А вже колй доведеться довго шукати й мене, не дивуйся, бо там, де я ховаюся, можу й закуняти.

За кілька днів я вберу Мунісе в чаршаф, їй буде вже ось чотирнадцять років. Правда, вона вже така, як я. Але ж і розквітла вона, мов та ружа. Коса в неї світло-руса, навіть кольору соломи, личко біленьке, а темно-сині оченята так і міняться, увечері — такі, а вранці можуть бути іншими. Мунісе схожа на казкову пері, у якої, коли вона сміється, на щоках квітнуть троянди, а як заплаче, з очей котяться перлини.