Чаликушу

На обличчі моєї дівчинки не було помітно сліду болісних мук. В стомлених пружках побіля вуст ще світився останній знак життя.

Вуста були розтулені, наче ось-ось мав почутися сміх, і сяяла, мов перли, низка зубів. Бідне дитя! Це прекрасне личко робило мене щасливою увесь час, починаючи з тієї хвилини, коли я побачила його вперше в похмурій Зейнілерській школі.

Пташки все щебетали, грав грамофон, сонячне проміння пронизувало листя дерев, гралося золотавою косою Мунісе й забарвлювало бліде дитяче обличчя в яскравий рожевий колір, схожий на золотий пилок, який лишається на пучках, коли випустиш метелика.

Я не кричала, не побивалася, не кинулася до неї. Обвивши руками шию старого лікаря, я притислася головою до його плеча й, мов зачарована, з болем у серці, милувалася цією предивною красою.

Смерть нишком підступала до моєї дитини й ніжно, мов ненька, аби не розбудити, цілувала її в чоло і вустонька.

Лікарі підійшли до ліжка. Один відкотив край шовкової ковдри, взяв голу ручку Мунісе, щоб зробити укол.

Гайруллах-бей повернувся боком, щоб я не бачила цього.

— Одеколону, трошки одеколону… — сказав молодий лікар.

Гайруллах-бей показав головою на поличку…

Пташки щебетали, весело грав грамофон.

Раптом гостро запахло трояндовим маслом. Мабуть, не знайшли одеколону.

Трояндове масло… Я не давала його дівчинці, гнівалася. Як же це я в подяку за те щастя, котре дівчинка мені дарувала, горіла ревнощами, що й вона любила цей трояндовий запах.

— Пане лікарю, вилийте на постіль увесь флакон… — промовила я зі стогоном. — Моє дитя помре спокійніше, коли дихатиме цим духмяним трунком.

Старий лікар гладив рукою мою косу й говорив:

— Іди, Феріде, іди, дочко… Ходімо разом.

Я хотіла востаннє поцілувати Мунісе, та не наважилася. Вона іноді цілувала мені долоні. Я теж взяла її голе рученяточко й почала цілувати бліду долоньку. Я дякувала їй за все добро, яке вона зробила своїй абаджим.

Більше я не бачила Мунісе. Мене повели з кімнати, поклали в ліжко й лишили саму.

Я тремтіла, мене зросив холодний піт. Гострий запах трояндового масла розлився по будинку, його хвилі душили мене, я не могла дихнути. Здавалося, на світі тільки й є, що оцей терпкуватий запах, оце затамоване світло пригаслого дня й щебетання пташок. Поволі, мов роки, спливали години. Нарешті споночіло… У мене перед очима стояла Мунісе… Вся в лахмітті, вона тремтіла від холоду, як тої темної ночі, коли мела віхола, і ми знайшли її на порозі школи в Зейнілер. Я чула, як вона шкрябає двері й стогне тоненьким голоском, що тоне в завиванні метелиці.

Не знаю, скільки минуло часу. Яскраве світло вдарило мені в очі. Чиясь рука торкнула мої коси, чоло. Я розплющила очі. Старий лікар зі свічкою в руках схилився наді мною. На його голубих очах і білястих віях бриніли сльози,

Я запитала, мов крізь сон:

— Котра година? Це все, так?

Я промовила ці слова й знову поринула в пітьму чорної, як у Зейнілер, ночі.