Чаликушу

З Гайруллах-беєм я посварилася. Правда, не на роботі. Тут інше, — занадто вже вмішується в чужі справи.

Ми говорили про Іхсан-бея. Я сказала, що молодого майора дуже пригнічує спотворене обличчя. Гайруллах-бей скривив губи й відповів:

— Бо й правда. Я на його місці втопився б. Таке лице хіба що рибі на їжу здасться.

Кров так і вдарила мені в обличчя:

— Я була про вас іншої думки, пане лікарю. Що таке вродливе обличчя в порівнянні з красою душі!

Гайруллах-бей зареготався й почав глузувати:

— Дівчинко, все це тільки слова. До людини з таким писком ніхто й не підійде. Надто ж такі молоді дівчата, як ти.

І він знизав плечима, неначе доводив, що каже таки правду.

Я обурилася:

— Ви силоміць випитали в мене мою таємницю, отже, знаєте мою пригоду. Так, я мала вродливого нареченого, це був справжній красень. Та коли він обдурив мене, я викинула його з серця. Він ненавидний мені.

Гайруллах-бей знову зареготав. Його блакитні очі з білявими віями так і вп’ялися в мене, наче хотіли пройти в саму душу.

— Слухай, дівчинко. Це все зовсім не так. А глянь-но мені в очі! І тепер кажи: хіба ти його не любиш?

— Я ненавиджу його.

Лікар узяв мене за підборіддя й пильно глянув у вічі:

— Гай-гай, біднесеньке моє дівчаточко! Всі ці роки ти палаєш, мов скіпка. І все через нього. І той телепень страждає разом з гобою. Де йому знайти ще таку?..

Я захлинулася від гніву:

— Яка брехня! Звідки ви взяли?

— А згадай ще той день, коли ми зустрілися в Зейні-лер. Я вже тоді зрозумів усе. Не ховайся, марна праця. В дитячих очах любов видно так само, як і сльози…

У мене запаморочилося в голові, задзвеніло в вухах, а лікар вів далі:

— Ти не така, як всі. Ти чужа всім і всьому. У тебе скорботна, повна задуми, усмішка, так усміхаються тільки вві сні. Маленька дівчинко, як мені крається серце. Ти й народжена не так, як усі. Коли розповідають про красунь пері, народжених з чарівного поцілунку й вигодуваних поцілунками, то не вигадують. Вони є. Люба Феріде, ти — одна з них. Ти народжена на любов. Божевільне дитя! Ти погарячкувала. Тобі нізащо не можна було залишати того дурного хлопця. Ти була б щаслива.

Я залилася сльозами й закричала, тупаючи ногами:

— Нащо ви говорите це? Що вам треба від мене?

Лікар кинувся й почав мене розважати:

— Правда, дівчинко, не треба було говорити тобі цього. Та й дурень же я! Вибач мені, маленька.

Та я була така люта, що місця собі не знаходила, де вже там зважати на лікаря.

— Ось побачите! Я вам доведу, що не люблю його! — грюкнула я дверима й вибігла.

Коли я принесла Іхсан-беєві лампу, він стояв уже одягнений і дивився, як сонце вчервонило над морем небо.

Аби щось сказати, я промовила:

— Ви вже нудьгуєте, мабуть, ефендім, хочете швидше одягнути форму…

Вечірні сутінки панували в кімнаті, і мені здалося, що цей напівморок робив Іхсан-бея сміливішим. Він похитав головою, сумно усміхнувся і вперше відверто забалакав про своє горе.