Чаликушу

Гайруллах-бей скипів:

— А що тобі тут робити? Іди на роботу, і без тебе стомився до смерті. Стільки клопоту, так ще з тобою водися тут. Бери чаршаф — і геть з хати! Сидиш тут та голову морочиш. А то я піду, ось аллахом присягаюся!

Старий лікар сказав це так сердито й рішуче, що я не наважилася перечити йому. Напнулася чаршафом і, заливаючись сльозами, пішла до школи.

Якщо міністерство освіти обдарує мене всім щастям і добром, яке тільки є на землі, все одно йому не розрахуватися зі мною за всю мою саможертовність того дня. Чиновники заходили у класи, екзаменували учнів, просили їхні зошити й питали таке, чого годі було й сподіватися.

Голова йшла обертом, і не знаю, як тільки вдавалося мені щось відповідати. Вони ж не йшли зі школи, хоч був уже полудень. Нарешті котрийсь помітив мій нещасний вигляд.

— Ви нездужаєте, мюдіре-ханим? У вас таке скорботне обличчя.

Нерви мої не витримали, я опустила додолу очі, стиснула на грудях руки, ніби просила милосердя, й промовила:

— Дома вмирає дитина…

Чиновники почали втішати мене звичайними на те словами й дозволили піти.

Додому я завжди йшла не більше п’яти хвилин, але того дня я брела доброї півгодини. Цілий ранок мучилася я й хапалася до Мунісе, а зараз ноги наче приросли до землі. Я зупинялася і тулилася до огорожі на порожніх вулицях, сідала на каміння біля води, мов зморений подорожній.

У відчиненому вікні своєї хати я побачила двох незнайомих чоловіків. Хвіртку відчинив мені онбаші. Я боялася запитати його й очима, всім своїм єством благала його мовчати.

Але той обізвався до мене несподіваними словами:

— Бідна дівчинка хвора… Та коли воля аллаха, то очуняє.

Почувся гуркіт. На сходи вийшов Гайруллах-бей— без кашкета, груди голі.

— Хто там, онбаші? — крикнув він.

Я знемогла й сіла додолу. В кам’яному дворику було темно. Нарешті лікар помітив мене й розгублено запитав:

— Це ти, Феріде? Чудово, дочко, чудово…

Він поволі зійшов зі сходів і взяв мене за руки. На моєму обличчі було написано, що я все знаю.

— Тримайся, моя дитино, — надламно промовив лікар. — Коли воля аллаха, дівчинка одужає. Ми ввели сиворотку. Зробили все, що можна було. Не треба втрачати надії. Аллах великий.

— Я хоч гляну на неї, не бороніть мені.

— Постривай, Феріде, зараз не можна. Нічого не сталося, повір… Слово честі… Просто дівчинка впала в забуття, присягаюся…

Я сказала спокійно, але настирливо:

— Я повинна її побачити. Ви не маєте права, пане лікарю. — На очах мені забриніли сльози. Я затамувала подих і додала: — Я дуже сильна, ви не думайте. Я не зроблю дурниці, не бійтеся.

Гайруллах-бей мовчки слухав мене, потім кивнув головою й погодився.

— Гаразд, тільки не забувай, що марне голосіння налякає дитину.

Коли людина відчуває, що їй не уникнути чогось навіть найстрашнішого, то стає покірною й спокійною. Я притислася чолом до плеча Гайруллах-бея і зайшла в кімнату, не зронивши й сльози.