Чаликушу

— Нащо ти мене дуриш? Твої губи навчилися брехати. Але очі й обличчя ще цнотливі. Від кого, питаєш? Від того, через кого ти мандруєш з краю в край…

Я знизала плечима й засміялася:

— Це ви про міністерство освіти? Але ж ви знаєте, що вчителька повинна прислужитися дітям своєї батьківщини.

Лікар слухав мої слова з сумнівом, так само як і в Зейнілер. Від його доказів мені стало гірко, я запам’ятала їх до єдиного словечка.

— В такому віці?.. З такою зовнішністю?.. З таким обличчям? Гаразд, хай буде так, маленька дівчинко, хай так. Тільки не будь дикункою.

Він забув про свої ліки, я — про книжки. Ми вже розбалакалися.

— Отже, ти вчителюєш у цій школі, га?

— І як недобре, що ви одняли у нас її, пане лікарю!

— Я про інше думаю. Як називалось те злощасне село, де я навчав тебе фаху жалібниці? Пам’ятаєш? Тепер ти мені теж допомагатимеш? Яка різниця, у тебе мавпенята, а в мене мої славні ведмежата — душа в них однакова. І в цих, і в тих вона чиста, щира і проста. А час бачиш який настав — війна! Допомагати моїм ведмежатам тепер ще благородніше.

Раптом він усміхнувся, і мені стало так легко на душі. Так, так, і в мене буде справа, якій я зможу віддавати свою силу й любов.

— Я згодна, пане лікарю. Почну, коли накажете.

— Та хоч би й зараз. Поглянь, що тут робиться. Наче тут не руками поралися, а…

Він присмачив свою мову поганим словом, і я зніяковіла:

— Тільки за однієї умови: ви не казатимете отакого… Наче солдафон.

— Я намагатимуся, маленька дівчинко, намагатимуся, — усміхнувся він. — Та вже як не стримаюся коли-небудь, вибачай.

Ми з лікарем до самого вечора переробляли школу на шпиталь, щоб завтра вже приймати поранених.

— Куиіадаси, 26 січня

Ось місяць вже я працюю у Гайруллах-бея сестрою-жалібницею, а війні немає кінця. Поранені все прибувають і прибувають. Роботи стільки, що інколи я не ходжу додому й ночувати. Учора всю ніч доглядала пораненого капітана, а на ранок була така зморена, що пішла в нашу кімнату, де ми готуємо ліки, та й заснула в кріслі.

Кріаь сон я чула, як хтось торкнувся мого плеча. Розплющила очі. Гайруллах-бей накинув на мене легеньку ковдру. Боїться, щоб не застудилася. Його блакитні очі лагідно усміхнулися, лице ж при місяці здалося мені таким стражденним і змореним.

— Спи, моя дівчинко, спи спокійно…

Які любі слова! Я хотіла якось відповісти, щоб подякувати йому за них, та сонлива змора подужала мене. Я тільки усміхнулася й знову заплющила очі.

Незважаючи на всі його вади, я дуже полюбила старого лікаря. Найперша вада — його непристойна сварка. Щоправда, помічники лікаря вряди-годи заслуговують того. Але ж хіба цим можна виправдати погану лайку? Іноді він таке скаже, що я тікаю, а потім по кілька днів не можу дивитись йому в обличчя.

Він знає свої вади й не раз просить мене:

— Дівчинко моя, не зважай, таке солдатське життя.

Гайруллах-бей нагадує мені малого хлопчика, якому дарують геть усе тільки тому, що він щиро кається, мило соромлячись при тому.