Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
— Бідолаха,— зітхнула Евелін.
Повернувшись у готель, ми відразу ж попрямували в бар. Трохи підкріпившись, Евелін сказала:
— Давай вип'ємо за сонячну Італію. О sole mio![21] Час їхати додому. Ти зі мною згоден?
— Так,— відповів я.
«Двоє мертвих,— мовив я подумки,— один у Нью-Йорку, другий у Швейцарії. Третій врятувався чудом. Так, треба їхати».
Щоб доїхати до аеропорту Орлі, ми найняли машину з шофером. Наш «ягуар» був у гаражі, чекав на Фабіана. Евелін мене проводжала: вона вирішила ще кілька днів побути в Парижі. Вона не була тут багато років і сказала, що було б соромно обминути його просто так. Я летів у Бостон, а вона мала прибути прямо в Нью-Йорк... Останню ніч ми провели у передмісті Парижа, в гарному старовинному готелі у Барбізоні. Там ми замовили собі святкову вечерю, під час якої я їй усе розповів: і звідки у мене з'явилися гроші, і як я познайомився з Фабіаном, і в чому полягає наше партнерство. Абсолютно все. Вона слухала мене спокійно. Коли я скінчив, засміялася.
— Ну от,— сказала вона,— тепер я розумію, чому ти хочеш одружитися з юристом.— Вона нахилилася в мій бік і поцілувала мене. — Шукаєш захисту? — спитала вона усміхнено.— Не треба хвилюватися, любий. Я нічого не маю проти доброчесної крадіжки.
Цю ніч ми проспали, міцно обнявшись. Ми знали, що скінчився певний етап у нашому житті, але мовчали про це. Жоден з нас також не згадував Пет.
Коли ми приїхали в Орлі, вона не схотіла виходити з машини.
— Ненавиджу аеропорти,— сказала Евелін,— і залізничні вокзали. Коли не я їду.
Ми поцілувалися. Вона по-материнському поплескала мене по щоці.
— Будь обережний у Вермонті, адже там зовсім інші кліматичні умови.
— Буду обережний,— пообіцяв я.— Загалом, здається, ми непогано провели з тобою час.
— Загалом непогано,— погодилась вона.— Побачили такі гарні місця.
На очі мені набігли сльози. Її очі були сухі, тільки виблискували більше, ніж звичайно. Вона була в тій самій сукні, в якій з'явилась уперше в Порто-Ерколе.
— Я тобі подзвоню,— пообіцяв я, виходячи з машини.
— Чекатиму,— сказала вона.
Я знов нахилився, щоб ще раз її поцілувати.
— Іди вже,— мовила вона ніжно.
Я пішов за носильником до аеропорту. І, здавши багаж, уважно перевірив усі квитанції.
У літаку я застудився, і коли ми приземлилися в Лоуджені, у мене почалась жахлива нежить. Митник, зважаючи на мій стан, не став мене довго затримувати. Я взяв таксі й поїхав у готель «Ріц-Карлтон». Від Фабіана я навчився зупинятись у найкращому готелі міста, коли не знаєш нічого конкретніше. В готелі я зайняв простору сонячну кімнату і послав коридорного купити мені біблію. Наступні три дні я пив гарячий чай з ромом, ковтав таблетки аспірину, гортав «Книгу буття» і дивився телевізор. На жаль, жодна з передач не дала мені відчуття щастя від того, що я повернувся до Америки.
На четвертий день я очуняв, виписався з готелю і взяв напрокат машину. День був неприємний, накрапав дрібний дощик, їхати нікуди не хотілося, але я поспішав. Що повинно статися, нехай станеться якнайскоріше.
У Барлінгтон я дістався о третій і відразу ж поїхав до школи. Зупинивши машину, вимкнув мотор і лишився в ній чекати. Коли пролунав дзвоник, на вулицю висипала юрба школярів, потім вийшли вчителі. Нарешті з'явилась і Пет. На ній було велике незграбне пальто і вовняний шарф на голові. Я знав, що для її короткозорих очей моя машина, що стояла за сорок ярдів від неї, буде тільки кольоровою плямою, тим більше не побачить вона, хто в ній сидить. Я вже намірився відчинити дверцята і підійти до Пет, коли її зупинив якийсь учень — високий гладкий хлопець у вельветовому пальті. Вони довго стояли, розмовляючи, вітер потріпував кінці її шарфа. Вікна в машині почали запотівати від мого дихання, і я витер їх, щоб краще бачити Пет.
Ні вона, ні хлопець, здавалось, нікуди не поспішали, і я не знаю, скільки там просидів. Я вирішив спокійно оцінити і саму Пет, і своє ставлення до неї. Переді мною стояла симпатична невисока жінка, доволі гарна, але через кілька років вона матиме суворий вигляд. Я не відчував, дивлячись на неї, ні радощів, ні жалю. Була тільки згадка про минулі дні, проведені разом.
Я ввімкнув мотор і проїхав повз неї. Вона все ще розмовляла і не звернула на машину ніякої уваги. Я востаннє поглянув на неї і поїхав.
Зробивши зупинку в сусідньому містечку, я подзвонив Евелін у Сег-Харбор.
21
О моє сонце! (Італ.).