Нічний черговий

— Я зовсім не прагну, щоб мене хтось забезпечував,— заперечила вона.— У мене в самої є гроші. До того ж я завжди зможу заробити на життя. Я щось не пригадую, щоб юристи в Америці терпіли голод.

— Чому в Америці? Ти не хочеш жити в Європі?

Вона похитала головою.

— Європа не для мене. Я люблю тут відпочивати, але не змогла б жити постійно.— Вона допитливо поглянула на мене.— У тебе є причини не бажати повернутись додому?

— Ні.

— Ти кажеш неправду.— Вона зупинилася.

— Можливо,— погодився я.

— Хіба з цього треба починати подружнє життя?

— Я ж у тебе нічого не питаю.

— Спитай,— запропонувала вона.

— Краще не буду.

— У мене є гарненький невеликий будиночок на березі затоки в Сег-Харборі,— сказала Евелін.— Це моя спадщина по батьках. Мені там дуже подобається. Я могла б займатися там юридичною практикою. А ти зміг би жити в такому місці?

— Мабуть, зміг би,— відповів я.

— А якби я сказала тобі, що після шлюбу хочу жити тільки там, ти не змінив би свого рішення одружитися зі мною?

— А ти це кажеш?

— Так.— Уперше після нашої зустрічі в Італії в її голосі з'явилися владні нотки. Тихої, покірної дружини з неї не вийде. Ми мовчки рушили далі.— Ти відповіси мені?

— Не зараз,— сказав я.

— А коли?

— Сьогодні ввечері, через кілька днів, через місяць...— Вона змусила мене подумати про Америку, і я розсердився на неї. Картини Квінна викликали у мене ностальгію, з кожним днем це почуття дужчало, і я знав, що однаково повернуся додому, сам чи з Евелін — не має значення. Знав і те, що Фабіан не схвалив би мої дії: «Боже мій, друже, невже вам так кортить дістати кулю в голову?» Але я не можу прожити все життя, киваючи на Фабіана.