#Галябезголови

— Якщо чоловікові у стосунках із жінкою потрібна стороння допомога… — відповів п’яний рибалка, — …на тих стосунках сміливо можна ставити хрест!

Відпустив Тьому. Усміхнувся скептично.

— Розглянь інші варіанти...

— Які ще варіанти? — Тьома відскочив від дядька на кілька метрів, роздратовано роззирався: де Галя?! Дружина вже зникла з поля зору.

— Та різні є варіанти, — почув голос дядька. — Мужика собі справжнього знайди! Чи бабу таку, що вона, як мужик!

— Козел?! Ти — козел? Так? Чи просто нариваєшся?! — Тьома волав і одночасно швидко відходив від дядька подалі.

— Та йди вже… — дядько навіть не озирнувся на Тьомині крики. Підійшов ближче до води, заходився чіпляти наживку на гачок.

Галя лиш раз обернулася. Коли вискочила з пляжу на вулицю біля «Сілвер бризу», перебігала проїжджу частину, крутнула головою і праворуч, і ліворуч: не побачила автівок. І Тьоми… І байдуже! Лиш Юля перед очима.

Все так же стискала в руці тест на ВІЛ. Перейшла містком з Березняків на Русанівку, знову повернула до річки. Чому її тягнуло до води? Не знала. Знайшла тихе місце і врешті дістала інструкцію з тесту на ВІЛ. Спробувала розібратися з голками-чарунками, та руки тремтіли: мить — і тест уже валявся в піску. Як не втримала?

Не розридалася. Проста думка змусила дістати мобільний, увійти в Інтернет. «Де в Києві можна здати тест на ВІЛ?» — визначила пошук. На екрані роздивлялася мапу столиці, всіяну червоними цятками: десятки адрес на правому березі. І на лівому є: у шкірвендиспансері № 1 тест можна здати, але треба мати паспорт, а от у кабінеті «Довіра» на Лівобережному масиві — анонімно.

— І ближче! — вирішила, та водночас подовжила собі шлях, бо пішки рушила в бік Лівобережного, наче дала собі часу набратися сміливості і відваги. «Сьогодні отримаю відповідь», — навіювала. Телефон дзвонив безперервно: Тьома, Тьома… Вимкнула: ніщо не зупинить. Нічого важливішого в житті просто не існувало.

За годину у кабінеті «Довіра» біля «Лівобережної» привітна медсестра простягала Галі папірець із результатами тесту.

— Ви здорові, дівчино.

Вона, певно, говорила ще щось дуже важливе, бо Галя дивилася на жінку в білому халаті і навіть бачила, що вона продовжує ворушити вустами. Та Галя оглухла. «Ви здорові! — луною у мозку. — Ви здорові!»

Вийшла на вулицю: на вітер і сонце.

— Сьогодні отримаю відповідь, — повторила вперто, бо з усіх запитань світу її і досі найбільше мордувало лиш одне: чому Юля так вчинила?..

Швидко пішла у бік метро «Лівобережна»: за півгодини до «Белли» дістанеться. Спробувала уявити, що скаже Юлії Володимирівні, та лиш розгубилася.

— Пішки піду! — вирішила, та бажання якнайшвидше почути відповідь на найболючіше своє запитання перемогло. За хвилину потяг метро вже мчав Галю Чорнобай на правий берег. Від метро «Хрещатик» до «Белли» — п’ятнадцять хвилин швидкої ходи.