Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Ми пішли назад тією ж дорогою. Знову попід муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цілковитій темряві, ледь розбавленій двома жовтими плямками ліхтариків (тільки тепер один з них був Вальчин,— Будка свого розбив у колодязі).
— Звідки ти знаєш, що годинник не наш? — нарешті спитав я.
— Ми все знаємо...— таємничо сказав Будка.
— Та ні, серйозно.
— Та це її брат,— він кивнув на Вальку,— сказав його братові,— він кивнув на Вовку,— от і все. Вони дружать...
— А-а...
— Слухай, Будко,— сказала раптом Валька,— а чого ти подерся в колодязі нагору? Ти ж міг через нижній тунель вийти на схили.
— Та! — махнув рукою Будка.
— Що «та»! Серйозно.
— А що, як вони пішли б не в той бік? І заблудили б? Відповідай, еге ж? У них же ні ліхтарика, нічого.
— І пістолета не побоявся?
— А я б кричав...
Ти диви! То цей Будка майже герой — ліз нас рятувати! Отут і розберись у людях.
Ніби негативний тип і раптом... Ні, не так;! воно просто сказати, що людина — негативний тип. /
— Слухайте,— сказала Валька,— а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамваї не ходять. '
— А що там добиратися! — сказав Будка.— Спустяться до бульвару Дружби, а там по автостраді — і до Пе-черського мосту. Я їх проведу... До клумби... Чао!
— Чао! — сказав Вовка.
— ПощҐ— сказала Валька.
— Бувайте! — сказав Ява.
— На добраніч! — сказав я.
Ми розійшлися. Валька пішла у свій флігель (через чорний хід). Вовка пішов у Лавру (він жив на території Лаври). А ми пішли з Будкою. Ми пройшли проз одну велику цегляну арку — тунель, проз другу, потім спустилися вузькою, вибрукованою нерівними кругляками вуличкою. І все це мовчки, без жодного слова. При Вовці й Вальці Будка був досить говіркий, а як лишився сам — замовк. Все-таки він відчував себе дуже незручно перед нами. Та й нам хотілося мерщій попрощатися з ним. Коли ми дійшли нарешті до автостради, Будка сказав:
— Ідіть отак прямо — вийдете якраз до Печерського моста!.. Чао! — змахнув він рукою.
Страх не люблю я, коли хтось говорить, а я нічого не розумію. Що б йому таке відповісти? Та думати було ніколи.
— Цоб! — сказав я.
— Цабе! —• підхопив Ява.
Це прозвучало, по-моєму, досить переконливо. Я певен, що городянин Будка сприйняв наше «цоб-цабе» як якесь жаргонне вітання. Бо всерйоз помахав нам рукою і пішов назад. А ми потеліжилися по автостраді.
Та якщо ви думаєте, що на цьому наші нічні пригоди закінчилися, то ви погано думаєте, не те думаєте.
Ми підійшли до тітчиного балкона. Вірьовка наша була на місці. Будинок давно спав, навіть ті вікна, де гуляли новосілля, вже не світилися.
Ява за своєю звичкою хотів був лізти першим. Але я рішуче відштовхнув його — забув, чи що? — я ж сьогодні перед веду, от іще! Дурень я, дурень! Якби я знав! Але я нічого не знав.
Я поліз угору. Далися-таки взнаки силові вправи по витяганню Будки. Важко було лізти, дуже важко, я й не думав, що так важко буде. Всі м'язи мої тремтіли й боліли. Руки терпли; плечі наче хто ножем різав; ноги весь час губили вірьовку, і я безладно метляв ними, як розповите немовля. Якихось три метри — і такі тортури (спасибі хоч, що будинок малогабаритний: висота стелі два сімдесят п'ять!). Долазячи до балкона, я вже хукав і хекав, мов насос. Ще трохи, ще трохи, і я схоплюся за залізне перехрестя балконних поручнів. І раптом наді мною пролунав зойк: «Злодії!» — і я побачив білу пляму у чорному проваллі відчиненого поруч з балконом вікна (то було вікно кімнати, де спали дядько з тіткою). Біла пляма враз зникла. А далі все сталося так блискавично, що я не встиг отямитись. На балконі з'явилася, наче привид, біла тітчина постать у нічній сорочці. В руках у неї було щось чорне. Тітка перехилилася через поруччя і з вигуком: «А на ж тобі!» — вихилила те чорне просто на мене. Щось гегепнулось мені на голову і полилося на очі, за вуха, за комір, у штани і аж до п'ят. Я відчув на губах знайомий солодкий смак і зрозумів — тітка вихлюпнула на мене з каструлі свій улюблений вишневий компот, що стояв на балконі. Ошелешений, ледве тримаючись за вірьовку, я одфоркувався й одпльовувався, струшуючи з голови вишні.
Але тітка вважала, що це ще не все. Я вчасно помітив, як блиснув у неї в руці ніж. І зрозумів — зараз вона чи-крижне по вірьовці і я, як грязь, ляпнусь на землю.
— Тьотю, не ріжте, це я! — не своїм голосом скрикнув я.
Ніж випав з тітчиної руки і боляче вдарив колодкою
мене по маківці. Я не вдержався і з'їхав по вірьовці вниз. Торкнувся землі, але не встояв на ногах і сів просто в компот, що калюжею розлився якраз піді мною.