Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
Націонал-комуністи — група в українському партійному керівництві, яка бачила в революції засіб і соціального, і національного визволення меншин під російським правлінням, — стверджували: для того щоб подолати розбіжності між пролетаріатом міста й дрібнобуржуазним світом села, партія повинна прийняти мову та культуру більшості населення України, яке є українцями. У ситуації, коли комуністична ідеологія залишалася здебільшого міським явищем, село поставало в міркуваннях комуністів про українізацію головною проблемою (ясна річ, через те, що саме таким воно було під час революції та громадянської війни). Українські націонал-комуністи виступали за стратегію, схожу на ту, яку використовували візантійські проповідники на Русі наприкінці І тисячоліття — використання місцевої мови та культури з метою пропагування нової віри, у цьому випадку комунізму. Перемога в центрі «багатомовного» візантійського підходу над римським, що наполягав на латині як єдиному lingua franca[32] для всіх справжніх віруючих, дозволила націонал-комуністам домогтися визнання своєї позиції як офіційної партійної лінії. Але їхня перемога не була ні легкою, ні остаточною.
Найзапекліший опір чинила сама партія, більшість членів якої не були українцями. За одним зі звітів, лише 18% членів партії на державній службі могли заявити про пристойне володіння українською, на відміну від 44% державних службовців у цілому. Українські націонал-комуністи на чолі з колишнім членом Центральної Ради Олександром Шумським вимагали більш жорсткої позиції щодо українізації. Шумський хотів замінити першого секретаря ЦК КП(б)У сталінського протеже Лазаря Кагановича, уродженця України, єврея за походженням, якому важко давалася українська мова, на етнічного українця Власа Чубаря, голову українського уряду. Також він зажадав, щоб Сталін сприяв мовній українізації робітників. Політика обмежувалася українцями, виключаючи росіян України, а також інші етнічні групи, які мали власні програми коренізації, та робітників незалежно від їхньої національності. Партія дуже не хотіла відштовхувати російський або сильно зрусифікований робітничий клас мовною політикою, що могла викликати в нього опір. Шумський боровся у винятково несприятливих умовах.
Сталін відмовився зняти Кагановича, заявивши, що ця пропозиція несвоєчасна. У цьому питанні він залишався непохитним, хоча лояльність української парторганізації, найбільшої в Радянському Союзі, мала для нього важливе значення у безперервній боротьбі за контроль над партією після смерті Леніна в січні 1924 року. Сталін також відмовився зрушити з місця в питанні українізації робітничого класу. «Наша партія, держава та інші апарати, які обслуговують населення, можуть і повинні бути українізовані з певною швидкістю, — писав Сталін до українського Політбюро — верхівки більшовицьких лідерів України, у квітні 1926 року. — Але пролетаріат не може бути українізований згори. Російські робітничі маси не можна примушувати до відмови від російської мови й російської культури та прийняття української мови й культури». Особливо критично Сталін ставився до закликів віддалити українську культуру від російської, які він пов’язував з поглядами Миколи Хвильового, українського автора російського етнічного походження (справжнє ім’я та прізвище Микола Фітільов). «У той час як західноєвропейські пролетарі та їхні комуністичні партії сповнені симпатії до Москви як цитаделі міжнародного комуністичного руху та ленінізму; у той час, як західноєвропейські пролетарі з симпатією вдивляються у прапор, що майоріє над Москвою, український комуніст Хвильовий не може сказати на користь Москви нічого, окрім як повчати українських діячів тікати від Москви... якомога швидше», — писав Сталін.
Вирішивши перехопити ініціативу в українських комуністів, Сталін наказав своєму ставленику Кагановичу очолити процес українізації і взяти до уваги занепокоєння Шумського щодо її повільного темпу. Каганович був зобов’язаний перетворити те, що до 1926 року було формальною українізацією, на більш ефективну та всеохопну політику. 1927 року йому вдалося подати свою доповідь на з’їзді КП(б)У українською мовою. Він також зайняв жорстку позицію, коли справа дійшла до використання української в освітніх установах, а також у пропаганді та культурно-масовій роботі серед робітничого класу. Після відкликання Кагановича до Москви 1928 року його наступник, етнічний поляк Станіслав Косіор, продовжив його політику. Результати не забарилися. За офіційними даними, навчання українською мовою у вищих навчальних закладах зросло з 33% у 1926–1927 навчальному році до 58% у 1928 та 1929 році. Частка газет українською мовою зросла з 30% від усіх газет України 1926 року до 92% 1932-го. У червні 1932 року 75% усіх лекцій для шахтарів в Україні читалися українською.
32
«Франкська мова» (італ.) — мова, що використовується як засіб міжетнічного спілкування.