Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
У березні 1921 року представники Російської Федерації, Радянської України та Польщі підписали мирний договір у Ризі, за яким встановлювався новий польсько-радянський кордон. Відповідно до умов договору, Польща не лише зберігала за собою Галичину, а й отримувала Волинь, що до того належала Росії. Україна виявилася поділеною не між двома державами, як напередодні Першої світової війни, а між чотирма. Буковина, захоплена Румунією 1918 року, залишилася під контролем Бухареста, у той час як Закарпаття було відібрано в ослабленої поразкою Угорщини й передано новоствореній Чехословацькій державі. Чехи та словаки, поляки та литовці — усі здобули власні незалежні держави, у той час як українці, незважаючи на неодноразові зусилля зі здобуття незалежності, отримали лише автономію в складі контрольованої росіянами радянської держави.
Як можна пояснити такий результат? Причин багато. Одна з них — це присутність більш могутніх та агресивних сусідів, які претендували на українські території. Але ключовим чинником була незрілість українського національного руху й пізнє сприйняття ідеї державності та незалежності і в австрійській, і в російській частинах України. Якщо в австрійській Галичині поділ на прихильників української та загальноросійської ідентичності був подоланий до 1918 року, то в Наддніпрянській Україні він тривав і під час війни та революції. Регіоналізм, що виник внаслідок різних історичних траєкторій окремих частин України, був серйозною перешкодою як в австрійській Україні, де динаміка національного будівництва значно відрізнялася в Галичині, Буковині та Закарпатті, так і в Наддніпрянській Україні, де ідея української державності мала набагато більшу підтримку в колишній Гетьманщині та колишньому польському Правобережжі, ніж у степових регіонах на сході та півдні. Міста, особливо великі, населені неукраїнцями, залишилися за межами українського руху за незалежність, який ґрунтувався майже виключно на підтримці селянських мас.
З урахуванням цих обмежень, що зв’язували український національний проект, виникає ще одне важливе питання. Як міг новонароджений національний рух, що вперше сформулював політичну мету незалежності тільки наприкінці XIX — на початку XX століття й не сприймав її як практичну мету аж до початку 1918 року, зміг досягти значних успіхів на політичній сцені, де домінували колишні імперські сили та значно більше розвинені національні рухи? Революційний вплив Першої світової війни та крах імперій створили несподівані можливості для українського руху в 1917–1918 роках, і він сповна скористався ними. Український національний проект вийшов із кривавого безладу Першої світової війни набагато зрілішим, ніж раніше. Незважаючи на невдалу спробу створити єдину державу з габсбурзької та Наддніпрянської України, ідеал єдиної та незалежної державності став головним елементом у новому українському символі віри.
Розділ 20
КОМУНІЗМ І НАЦІОНАЛІЗМ
Під час міжвоєнного періоду (1918–1939) українці стали найбільшою нацією Європи з невирішеним національним питанням. Українці не мали самостійної держави, а їхні землі були поділені між чотирма державами: більшовицькою Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. До складу Радянської України, що згодом увійшла до керованого Росією Радянського Союзу, були включені центральні та східні українські землі; вона мала спільний кордон із Польщею на Волині та Поділлі згідно з умовами договору в Ризі та з Румунією по Дністру Антанта визнала дністровський кордон у Паризькому договорі з Румунією 1920 року, однак радянська влада заперечувала його.
Кожен з урядів, яким потрапила до рук українська територія, намагався вирішити українське питання по-своєму, використовуючи низку стратегій — від компромісу до придушення. Ішлося в першу чергу про ідеологію та культуру. Протягом усього XX століття у Європі конкурували між собою дві ідеології та системи поглядів — комунізм та націоналізм. В українському випадку, як і в багатьох інших, націоналізм і комунізм не тільки боролися один проти одного, а й прагнули до взаємної адаптації в гібридному вигляді націонал-комунізму. Унаслідок різних шляхів мобілізації української політичної і культурної ідентичності виникла низка українських національних проектів, що намагалися замінити собою українські ліберальні та соціалістичні проекти довоєнної доби. Двома найвпливовішими новими проектами виявилися радянський варіант націонал-комунізму в Радянській Україні (Українській Соціалістичній Радянській Республіці, або УСРР) та радикальний націоналізм, поширений здебільшого в Галичині та на Волині, що перебували під владою Польщі. Взаємодія між цими двома моделями української самосвідомості багато визначатиме в історії країни XX століття.