Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
Москалефільство української революційної інтелігенції
Ідеалізація ліберальних і демократичних революційних течій московського суспільства з боку української інтелігенції пхала її протягом останнього над 50-ліття в ці течії, де вона тонула цілковито для української нації. Майже до останнього 10-ліття, — до року 1896-1897.
Той факт, що до останнього часу революційна українська інтелігенція майже цілковито йшла до табору революціонерів-москалів, полишаючи справу організування свого власного народу за його економічні і політично-національні інтереси — відомий кождому.
Цей напрям називаємо москалефільством і період його панування — періодом москалефільства.
Усі ці Попки, Давиденки, Кибальчичі, Малинки, Стефановичі, Лизогуби і інші, їм же «ність числа», полягли головами за справу московського суспільства.
Їх шляхом йшла українська інтелігенція майже до 1896-1897 року, при-носячи великі і криваві жертви московському молоху. Тільки протягом останніх десяти років стали з’являтись революційні українські організації: УСДП, УСП і РУП.
Але і зараз значна доля української інтелігенції все йде битим шляхом своїх попередників; навіть деякі з українських організацій не відцурались загальноросійських політичних ідеалів, обмеживши свою діяльність територією українського народу, вони спинились на компромісі.
Москалефільство, ця страшенно смертна хороба для української нації, ще і досі значної сили.
Чим же пояснити москалефільство української революційної інтелігенції, що так безмежно панувало до останніх часів? Адже не вигоди матеріальні спонукують її йти до революційного московського табору, бо там її жде доля Малинки, Желябова, Попка, Давиденка та інших.
Ця інтелігенція досить ідеалістична і альтруїстична і хоче дійсно щастя скривдженим. Але чого ж вона йде до тих, які належать і дбають про щастя нації, яка заїдала і зараз заїдає націю українську?
Причини сього глибокі і кореняться в самому становищі української нації, в становищі безправого і безсилого раба. Рабство політичне і рабство економічне українців виховувало і виховує в них психологію рабства духовного.
Той, хто не може уявити собі існування української нації в стані незалежної державно, хто навіть не може припустити змоги цього хоч аби коли в будучині, кому ця думка смішна з приводу неможливості її виконання, бо він уявляє собі силу московської нації непереможною, той очевидно шукатиме ліпшої долі не в антагонізмі, а в згоді з «панами становища», з панами-пере-можцями, з москалями, і усі його пересвідчення і ідеали з залізною доконечністю вироблятимуться в напрямі москалефільства.
З другого боку, брак української національної преси, літератури, брак національної школи і необхідність учитися у школах московських і шукати відповіді на духовні запити життя в московській пресі і літературі мимоволі привчає українця дивитися на світ, на себе і на свій народ через «московську» призму, мимоволі витворює в його психологію духовного рабства московської думки, московської культури.
Єдина Всеросійська централістична конституція, що пропонують Моск[овська] демократія і ліберали — не є в інтересі українського народу
Суб’єкт української нації бачить, що москалі поділились на 2 ворожі табори: панство і демократію. Московська демократія, в боротьбі своїй з шляхетно-буржуазними класами, оточує себе авреолею боротьби за «рівність, свободу і братерство».
Брак політичного виховання не давав українському інтелігентові зрозуміти суті речі, головних і дійсних причин класового антагонізму, що розпочався в московській нації.
Він оптимістично мріяв, що московська демократія несе з собою свободу і щастя усім поневоленим народам російської держави, щиро і палко прилучався до неї, віддаючи свої інтелектуальні сили і життя своє на здійснення її ідеалів. Прилучався і загибав... Загибав без жадної користі для своєї нації.
І так тяглося довго, довго ...
Українська інтелігенція, маючи «науку» з московських джерел, довго задовольнялася голосними, хоч пустими, фразами московських лібералів і демократів і годилася цілковито з їх головним постулатом: що першою і головною умовою для поліпшення життя українців і інших недержавних націй Росії — є здобуття політичної свободи, яка ніби реалізується для всіх націй Росії у всеросійській конституції; українська інтелігенція не запитувала ані себе, ані інших, в яких формах свобода взагалі реалізується і в яких буде зреалізована на Україні при всеросійській централістичній конституції, і які гарантії, що свобода дійсно буде на Україні при тій-таки всеросійській конституції. Брак політичного досвіду родив оптимізм і легковірність. Критично віднестися до цієї справи перешкоджав оптимізм, великий ворог серйозних завдань.