Історія польсько-українських конфліктів т.2

Але ця справа має суто теоретичне значення. Вона у жодному разі не може впливати на нашу позицію щодо приналежності Червенської Землі до Польщі. Вирішальним для нас є факт, що тут живе маса польського населення і що інтереси Польщі вимагають, щоб ця земля залишилася в її кордонах. Ніхто з нас не сумнівається, що Вільно було первинно литовським, а не польським, але через те ніхто не буде відмовлятися від Вільна. Тому думку автора, що Червенська Земля повинна залишитися за Польщею, приймаємо незалежно від кращого чи гіршого історичного обґрунтування.

Автор також слушно вважає, що надання цим землям територіальної автономії «по суті позбавило б Польщу суверенності на цих просторах». Також слушно стверджується, що «для Польщі небажана наявність у цих кордонах меншості, яка має власні національні цілі й ідеали, тим більше такої значної і вороже налаштованої проти держави, якою є український елемент у Польщі». З цього випливає висновок, що «єдиним способом узгодженого вирішення українського питання могло б бути переселення українського населення за Збруч шляхом обміну на католицьке населення, тобто польське».

Але тут автора охоплює слушний сумнів: чи таке величезне переселення взагалі було б можливе? І перед цими труднощами у нього опускаються руки. Забуває про те, що сам сказав перед тим про українську меншість і її ставлення до Польщі, і розписує програму, яка базується на вірі в те, що українців можна буде пригорнути до Польщі. Раптом дізнаємося, що ми повинні опинитися в становищі «згідного співіснування на основі польської державності». Чи автор береться переконати маси національно свідомих українців, що раз і назавжди мають відмовитись від прагнень до власної державності на землях на захід від Збруча? І чи сам, опинившись в аналогічній ситуації, цілком щиро погодився б, щоб поляки раз і назавжди опинилися в становищі «згідного співіснування на основі державності», наприклад російської? Маємо тут справу, без сумніву, подібну до тієї, що в праці «Альфа», — з ознакою недооцінки патріотизму українців. Гадаємо, що те, на що загал поляків ніколи не погоджувався, українці, однак, приймуть спокійно, аби тільки їх занадто не дратувати.

Далі читаємо, що «gente Ruthenus, natione Polonus є принципом, який мусить визнати руське населення і який мусить задовольнити польський народ». Отже, польський народ міг би з цим принципом цілком погодитись, якби мав які-небудь гарантії, що насправді мусить або хоче його прийняти руське населення. Але про це не може бути й мови, якщо принципово не змінимо національних відносин у Червенській Землі і внутрішньої структури українського населення наших південно-східних земель.