Історія польсько-українських конфліктів т.2
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #2
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-56-0
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.2». Краткое содержание книги:
Аналогії, взяті з історії Польщі до її поділів, коли не існувало ще націоналізму в сучасному значенні цього слова, є принаймні сумнівними.
Але тепер іде новий поворот лінії розвитку думки автора. Він напевно розуміє, що такий стан, який нині існує, не вдасться утримати. Тому пропонує зміцнення польського елементу на Поділлі та вздовж лінії Перемишль — Тернопіль, тобто там, де і сьогодні ця стихія є найсильнішою. Він веде мову про «створення безсумнівної польської більшості на зазначених територіях». Думка дуже слушна, але автор помиляється, вважаючи, що цього результату можна досягти половинчастими засобами і таким чином, щоб не обурити до глибини душі свідомих українців. Також, очевидно, неточно він оцінює масштаб операцій, необхідних для досягнення поставленої мети, якщо насправді хочемо досягти справжньої більшості, а не фіктивної, і складеної із справжніх, а не кон'юнктурних поляків. Причина полягає у вірі автора у справжність даних перепису з 1931 р., який тільки створив безлад у нашій політичній думці щодо південно-східних земель.
Пропоноване створення польської більшості на Поділлі й у смузі Перемишль — Тернопіль вимагає виселення з тих околиць маси українців і поселення там такої ж маси поляків. За нинішньою статистикою в округах Львів-повіт, Львів-місто, Кам'янка Струмилова, Бережани, Золочів, Тернопіль і Чортків разом приблизно 726 000 поляків і 1 889 000 українців (євреїв, кількість яких постійно зменшується, ми тут не беремо до уваги). Справжня кількість поляків є, без сумніву, більша, але тут не треба бути надто великим оптимістом. Багато поляків вивезено за Урал. Не слід вважати, що нинішня статистика, зроблена німцями чи українцями, «проковтнула» набагато більше, ніж 50 000 справжніх поляків. Тому можна вважати, що у названих округах маємо нині приблизно 780 000 поляків і 1 835 000 українців. Щоб це співвідношення перевернути, треба виселити 950 000 українців і привезти стільки ж польських колоністів. При цьому не можна дуже розраховувати на повернення поляків, вивезених більшовиками, бо серед осадників, лісової служби і взагалі сільського населення, яке було перекинуто за Урал, значний відсоток повинен був загинути тільки тому, що вивезення відбувалось у 30-градусний мороз, і, оскільки переважна більшість була позбавлена посилок із продовольством і одягом з краю, ці люди навряд чи могли пережити зиму 1939/40 і 1940/41 рр.
Щоб створити широку польську смугу, про яку йдеться, очевидно, що подібне переселення треба б провести і в Перемишльському повіті. Дуже бажаним також є зміцнення польського середовища на нафтових родовищах і в таких містах, як Самбір, Стрий, Станіслав, Коломия, нарешті, переміщення на схід кордону компактної польської території біля Добромиля і Леска. Разом з дрібними переміщеннями на Волині й Холмщині переселення мали б охопити мінімум 1 250 000 українців і стільки ж поляків. І тоді все ще у кордонах Речі Посполитої Польщі залишатиметься чотири з половиною мільйона, не враховуючи Полісся (дивись обговорення праці «Альфа»).
Що переміщень, про які тут йдеться, не можна здійснити, не викликавши обурення у всіх свідомих українців, це цілком зрозуміло.
Але лише коли здійснимо ці переселення (і таким чином, щоб за кордонами Польщі опинився найактивніший і бойовий український елемент), можна буде в цілому застосувати пропоновану автором програму дій щодо руського населення. Для активного елементу такі справи, як утраквізація і часткова полонізація шкіл, латинізація алфавіту, заборона суто українських кооперативів, парцеляція церковних маєтків і т.ін., будуть образами, які неможливо пережити; думка, що на цій площині можна дійти до «згідного співіснування» зі свідомими українцями, є звичайною фікцією. А із застрашеною і позбавленою провідників масою програму автора можна буде реалізувати в цілому успішно.
Справу стосунків держави з греко-католицькою церквою, на мою думку, краще ставить автор праці «Альфа». У праці «Бета» маємо багато неясностей. Не знаємо, яку, наприклад, користь повинен дати поділ греко-католицького єпископства у Перемишлі на два (одно в Самборі, друге в Саноці); автор також не пояснив, між яким населенням має розділитись церковне греко-католицьке майно. Слушними є постулати про відновлення спільного вивчення теології для обох обрядів, безумовне дотримання целібату і (але чи виконуватиметься?) усунення юліанського календаря. Не розумію, чого автор хоче досягти запровадженням у школах вивчення староцерковної мови (очевидно, старослов'янської. — Є.П.). Це болгарсько-македонський діалект від IX століття, який не має нічого спільного з українською мовою. Вивчення ж у школах його русифікованого різновиду, який вживається у російській церкві, перешкодить потім вивченню справжньої староцерковної мови, яка давно є обов'язковою в університетах на полоністиці.