Лікарня на відлюдді

— От порядки! — обурився Ілля. — Завідуючому останній телефон за несплату відключають, а ординатори з мобілками ходять — що один, що другий...

Продовжуючи буркотіти, він зник за дверима. А Олег, залишившись сам-один, натиснув кнопку відповіді.

— Надовго ти зник, — замість вітання промовив Якимець — дуже невдоволено.

— Володю... — Олег важко тільки зітхнув.

— Знаю, знаю... — продовжував той. — У вас тут таке...

— Так, уяви собі! — зірвався Олег. — Саме таке! Ми тут уже тиждень боремося за життя твого завгоспа з бородавками.

У Якимця на якийсь час наче відняло мову:

— Так... Не зрозумів... А що з ним?!

— Що-що... Напали на нього, мало не вбили, — Олег із задоволенням спостерігав за ефектом. Якимець моментально присмирнів.

— Хто напав?

— Псих один, із вилами.

— Який ще псих?

— Водій-дальнобійник..

— Дальнобійник?! А чому ти не дзвониш і не розповідаєш? Чому? Звідки дальнобійник у вашому Тачанові?

— Не знаю, — сказав Олег. — їхав, їхав і з'їхав із глузду якраз у Тачанові. Дах поїхав, розумієш? Напав на твого завгоспа з вилами та зробив у ньому одночасно чотири дірки, коли той із німцем їхав.

— Чекай-чекай... З яким німцем?!

— Ну, є в нас тут такий.

— Розповідай. Чому я все повинен із тебе витягати? Звідки німець взявся?! А яке відношення він до завгоспа має? Чому вони разом їхали?

— Звідки я знаю? — здивувався Олег. — Може, Бліщ до нього якийсь інтерес має... До німця багато хто має інтерес. Не знаю...

Зітхнувши, Олег методично повідав своєму неофіційному босу все, що знав про старого Ганса.

— Це може бути важливо, — сказав Якимець, дослухавши. — Потім поясню, чому. А ще я просив тебе розкопати, звідки завгосп у Тачанові взявся. Ти дізнався?

— Так.

— І не дзвониш!

— Не кричи, — знову попросив Олег. — Приїхав він із Рівненської області, де працював також завгоспом у колонії, тобто у тюрязі.

— Оба-на... А перед цим?

— Бліщ там більше п'ятнадцяти років був.

— А де саме?

— У Барановичах. Так у документах написано.

— Олежко, а що з ним зараз? Він важкий? Виживе?

— Якщо не верещатимеш на мене, то, гадаю, виживе.

— Точно?

— Точно, не хвилюйся.

— А німець цей його не відвідував?

— Не знаю, — зітхнувши, відповів Олег, — я не бачив.

— Олег, — почав за рибу гроші Якимець, — я тебе дуже прошу, витягни його! Тільки щоб не вмер! Може, він — ключ до моїх проблем!

Той лише знову безсило звів очі до стелі. Спершись на руку, Олег терпляче слухав ниття, думаючи, варто казати про знайдену в посадці рамку від рентгензнімка, чи ні. Якщо вона не має відношення до Якимцевих проблем, то лише додасть Володі зайвого головного болю. Після таких снів та ще й почути про неї! А якщо має? Несподівано згадалася фраза, яку промовив Медвідь тоді ж, звісно, маючи на увазі лише існуючий безлад — більше нічого. А якщо ні? Чого ж тоді все ворухнулося усередині? Що, як ампутаційний ніж дійсно був у посадці поруч із рамкою? Що, як він і досі там?