Лікарня на відлюдді
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: TOB «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-61-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Лікарня на відлюдді». Краткое содержание книги:
А як же детективний сюжет? — запитаєте ви. Далебі Маестро, він на те й маестро, аби за жодних обставин не відступити від обраного шляху. Цей детектив, чи то пак трилер у його виконанні не менш віртуозний, як і всі попередні!
— Ви жартуєте? — Олег цілком серйозно глянув на Ольгу. — Ні, я зрозумів — просто на черговий комплімент напрошуєтеся.
— Нічого я не напрошуюся, — тихо відповіла вона. — Коли мені було шістнадцять, я вдарилася коліном, і воно дуже боліло. Дрібниця, звичайно, мама мені спиртовий компрес поставила та пішла на роботу. А я схотіла зігріти чаю. Коли запалювала сірник... Знаєте, буває таке, — відлетів запалений шматок сірки й потрапив туди. Усе спалахнуло. А я так перелякалася, що не змогла загасити. Бігаю, кричу, а воно горить... Як стояв компрес кругом ноги, так і обгоріло. Потім цілий рік по лікарнях, кілька пересадок шкіри. А шкіру брали з іншої ноги, трохи вище. Ну, ви знаєте, як це робиться. Звичайно, вам відомо, як виглядає тіло після таких опіків та операцій. А мені сімнадцять років... Після цього зовсім дах поїхав... Це я зараз тверезо дивлюся, а тоді... Мене ще у школі, між іншим, найгарнішою у класі вважали.
У її голосі знову з'явився жартівливий відтінок.
— Ну, тоді ви прогресуєте, — сказав Олег. — Я чув, вас тепер вважають найгарнішою у Тачанові.
Ольга розсміялася, від чого Васєчко відразу припинив хропіти і заплямкав.
— Все-таки напросилася... І хто ж це так вважає?
— Є така річ — громадська думка, — пояснив Олег. — Вона не належить нікому. Можу лише додати, що я з нею згоден.
— Дякую, — промовила вона. — Ви вмієте підняти настрій.
За півгодини машина зупинилася поблизу двоповерхового будинку. Васєчко, насилу прокинувшись, переліз на водійське місце і, пробурмотівши кілька слів вдячності, від'їхав.
— Хоч би у стовп не в'їхав... — стурбовано промовив Олег.— Зовсім сонний.
— Ви знаєте, — зауважила супутниця, — в мене чомусь таке враження, що його пригоди на сьогодні ще не скінчилися.
— Сплюньте, — сказав Олег. — Ну, що ж... Дякую вам за гарний день. Гадаю, я не створив якихось незручностей вашій сестрі?
— Це я вам дякую, — відповіла Ольга. — І що довезли також. А щодо сестри — жодних проблем. Навпаки, ви їй сподобалися. Ще, гляди, телефон ваш попросить... Вона в мене жінка рішуча.
— Ну, ви вже щось вигадайте, ради Бога, — попросив Олег. — Скажіть їй, що в мене четверо дітей, наприклад...
— А якщо це її не злякає?
— Ну... — він на мить завагався. — Тоді скажіть, що я вже ваш. Це точно допоможе.
— Так? — її жартівливі інтонації зникли. — Цікава ідея. Гаразд, я подумаю.
— На добраніч, — сказав Олег, простягаючи їй руку.
— До завтра, — відповіла вона, торкаючись до його пальців.
Гарна постать зникла у дверях під'їзду, а за півхвилини у вікні на другому поверсі увімкнулося світло.
Як виявилося, Ольга дійсно наче у воду дивилася. Пригоди тачанівського зама по культурі на цьому ще не скінчилися. Коли його дружина, яка працювала кухарем у місцевому ресторані, близько одинадцятої з'явилася вдома, змучений Васєчко вже хропів на повну, вкрившись із головою. Синок його, добрячий уже бурмило шістнадцяти років, сидів із навушниками біля телевізора і дивився по відео якийсь концерт. Підійшовши до нього, серйозна дама, якою була Олена Степанівна, рішуче постукала пальцями по навушниках. Хлопець здригнувся і зняв їх із голови.
— Ма, ну чого тобі?
— Усе торчиш, так? — докірливо промовила вона. — Чи як там у вас — тащишся? А готуватися хто буде? Чи ти гадаєш, воно само поступиться? Так?
Син лише роздратовано зітхнув і знову вдяг навушники. Але мати цього разу здерла їх сама.
— Батько коли приїхав?
— Годину тому.
— Напідпитку?
— Я що, експертизу робив? Розбирайтеся самі. Я що, сиджу, музику слухаю, нікого не чіпаю...
— Клей для шпалер привіз?
— Не знаю, не говорили ми.
— Господи! — Олена Степанівна здійняла руки до неба. — В одному будинку шістнадцять років живуть, а порозумітися нормально не можуть!
Облишивши похмуре майже двометрове чадо, жінка вийшла до передпокою, позаглядала по кутках, потім залізла до кишені чоловікової куртки, знайшла ключі від машини і подалася до гаража, щоб влаштувати ревізію багажника. Не побачивши там клею для шпалер, Олена Степанівна відчинила дверцята салону.
Річ, яка лежала на килимку під переднім сидінням, відразу кинулася їй в очі. Це була носова хусточка, явно жіноча. З відразою взявши невідомий предмет двома пальцями, Олена Степанівна понюхала його, скривилася, а потім, відчинивши задні дверцята, залізла до салону. Клею не було й там. Зате на підлозі біліло ще щось. Коли жінка взяла це «щось» у руки, обличчя її перекосилося, зблідло, а потім почервоніло. Предмет виявився використаною прокладкою. Мало не загарчавши, Олена Степанівна смикнулася з машини, заліпивши при цьому дверцятами у стіну гаража, вдарилася головою об лонжерон і, навіть не помітивши цього, кинулася до хати.