Лікарня на відлюдді

— До того ж, я не збираюся розгулювати завтра по Тачанову ось так ще із кимось.

— Дякую, — Ольга посміхнулася. — А ви не образилися, що ми так нікуди й не пішли?

— Звичайно, ні, — завірив Олег. — Ми чудово провели час. До того ж, вийшло так, що пригостили знову ви мене, отже, в мене й надалі залишається привід для запрошення у відповідь.

Червона «Лада», що їхала у тому ж напрямку, несподівано загальмувала і почала здавати назад.

— Ось бачите? — сказала Ольга. — Нас уже впізнали. Цікаво, кого це хочуть підвезти — вас, чи мене?

— Гадаю, швидше, вас, — висловив припущення Олег.

Із машини, що зупинилася біля бровки, з великими зусиллями виліз нещасний Васєчко. Він мало не плакав і, тримаючись рукою за місце нижче спини, кинувся до них.

— Олег Вікторович! Якби ви знали про мої пригоди! Скільки я пережив!

— Але ж я попереджав вас! — виправдовувався лікар. — Я ж казав, що це авантюра, що після такого належить у лікарні лежати, а ви — «мушу, мушу»...

— Та я нічого, — продовжував мимрити той, — я розумію, сам винен... А ви — може, додому?

— Так. Берете із собою?

— Беру?! — здивувався зам по культурі. — Не те слово! Олег Вікторович, вибачте, звичайно, а ви машиною не керуєте?

— Ну, припустимо, — відповів Олег, — але прав із собою не маю.

— Та Господь із ними! Я ледве живий після всього, сидіти взагалі не можу, а тепер ще й сплю за кермом.

— А ви що, може, які ліки приймали? — поцікавився хірург.

— Випив дві пігулки анальгіну й дві дімедролу.

— Ну, ви даєте! — Олег схопився за голову. — Це ж за кермом заснути можна! Хто вас так напоумив?

— Ніхто... — простогнав той.

— Гаразд, — погодився Олег. — Лягайте назад і спіть. Але якщо зупинять — штраф за ваш рахунок.

— Добре, добре... — бурмотів Васєчко, лізучи на заднє сидіння. — У мене брат начальником нашого ДАЇ тачанівського... Ви не знали? Викрутимося...

Машина взяла з місця.

Олег їхав неквапно. Сутеніло, і назустріч траплялися машини з увімкнутими фарами. Позаду голосно хропів Васєчко. Ольга сиділа упівоберта до Олега, склавши руки на сумочці, що лежала в неї на колінах.

— Ось так я і з'явилася у відділі кадрів, — розповідала вона. — У крайньому разі, робота спокійніша за попереднью. Зарплатня, звичайно, не надто велика, але... Окремий кабінет, ніхто в тебе на голові не сидить. А в мене якраз такий час був, що хотілося подалі від усіх сховатися.

— Розумію, — погодився Олег. — А... Хоча, нетактовно про таке питати...

— Що, ви хотіли запитати, що мене смикнуло вийти за нього заміж?

— Так, я справді цього не розумію, — погодився він.

— Як вам сказати... Була молодою, не надто розумною, а найголовніше... — жінка зробила паузу, вагаючись, чи варто це говорити. — Боялася, що мене так ніхто й не візьме. А тут шанс випав.