Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
З чистилища й минуле, й сьогодення видно водночас, а спогади душі, поки вона тут, не обмежені простором. Тільки вирвавшись із темниці часу та простору, усвідомлюєш, що життя було для тебе тісною сорочкою. Бути безтілесною душею в світі мертвих — справжнє щастя, а найбільше щастя — стати тілом без душі серед живих, однак, не померши, ніхто цього не збагне. Так шкода! Тому гірко було дивитися, як під час розкішного похорону та вдома, вимотуючи себе, намарне ридає за мною моя Шекюре. І я молив великого Аллаха, аби він наділив нас безтілесними душами в раю та тілами без душі — на землі.
38. Я — майстер Осман
Вам знайомі вредні дідугани, які прожили життя, присвятивши його мистецтву? Всіх вони лають. Самі зазвичай худі, цибаті й кощаві. Й хочуть, аби той короткий відтинок життя, що їм залишився, був таким самим довгим, як попередній. Вони миттю вибухають гнівом — усе їм не так. Беруть у свої руки стерно влади й кожного змушують коритися. Ті старі ні на кого й ні на що не схожі. Я один з них.
Таким у свої вісімдесят був і неперевершений майстер Нурулах Селім-Челебі (щоправда, не настільки дратівливим, як я). Ще бувши шістнадцятилітнім підмайстром, я удостоївся честі сидіти з ним пліч-о-пліч у цьому ж цеху й малювати. Таким був і останній з великих майстрів Сари Алі, якого ми поховали тридцять років тому (і знову ж — не настільки кощавим і цибатим, як я). Стріли критики, що в ті часи посилали вслід цим легендарним майстрам, котрі управляли малярським цехом, нині часто-густо впинаються і в мою спину. Тому я хочу, аби ви знали: деякі зі стереотипів, що нам їх приписують, не мають жодного підґрунтя.
1. Все нове нам не до вподоби, бо не існує нічого нового, що справді б викликало наше схвалення.
2. Ми ображені й пригнічені своєю знервованістю, нещасливою долею або ще чимось, тож маємо більшість людей за дурнів. Відповідно й поводимося з ними як з дурнями. (А якби ми ставилися до людей краще, то й нас би вважали розумнішими.)
3. Крім художників, яких сам виховав, полюбивши ще з років їхнього учнівства, я забуваю й плутаю обличчя та імена решти малярів, але не через свою старечу забудькуватість, а тому, що ці імена й обличчя для мене такі невиразні та непоказні, що їх і не запам'ятаєш.
Аллах рано забрав душу Еніште. На його похороні я намагався не згадувати, як через свою тупість небіжчик колись змусив мене наслідувати європейських майстрів, яких прикропив він мені завдав. Повернувшись із похорону, я подумав: Аллахові дари, сліпота й смерть — уже не за горами. Безперечно, мене згадуватимуть доти, доки малюнки, які я створив, книжки, що проілюстрував, тішитимуть людське око, завдяки їм у серцях людей цвістимуть квіти щастя. Однак я бажаю, аби після моєї смерті кожному було відомо: на старості, на схилі віку для мене існувало дуже багато речей, що викликали радісну усмішку. Як от:
1. Діти (вони — сутність усесвіту).
2. Приємні спогади (вродливі юнаки та жінки, майстерна малярська праця, дружба).
3. Зустрічі з дивами древніх ґератських майстрів (хто не знає, той мене не зрозуміє).
Ось як по-простому це все пояснити: в малярському цеху падишаха (цим цехом управляю я) вже не можуть творити такі самі чарівні мініатюри, як у давнину. А далі буде ще гірше, все занепаде й розвалиться. Незважаючи на те що ми з любов'ю присвячуємо цій справі наші життя, я зі щемом у серці усвідомлюю, що тут, у цеху, ми надзвичайно рідко досягаємо тих висот краси, притаманної древнім малярам Ґерата. Та якщо смиренно сприймати це як реальність, то життя не буде тягарем. По суті, смиренність полегшує нам життя, тому вона — найприйнятніша чеснота в мистецькому світі.
З отим смиренням я сидів і доводив до пуття ілюстрацію з «Сурнаме», де йдеться про церемонію обрізання наших султаничів. На малюнку зображено, як єгипетський бейлербей дарує на червонім оксамиті дітям султана помережану золотом портупею та шаблю, оздоблену рубінами, смарагдами й лазурним камінням; дарує також корабель. А ще підводить до них за золоту вуздечку гонористого, баского, швидшого за громовицю арабського жеребця, його шерсть вилискує ясніше за срібло, на носі — біла зірочка, стремена — тонкі й інкрустовані хризолітом, а зверху на коні — сідло з червоного оксамиту, розшите сріблом-золо-том та інкрустоване рубінами, викладеними у формі сонця. Сторінку я розмітив сам, а учням велів зобразити коня, шаблю, султаничів, послів, що на них дивляться. Тепер то ліворуч, то праворуч орудував на сторінці пензлем. Деякі листочки чинара на Ат-майдані забарвив у фіолетове. Ґудзики посла татарського хана зробив жовтими. Якраз наносив дещицю сухозлітки на вуздечку коня, аж тут постукали в двері. Я припинив роботу. Це був хлопчик-гонець з палацу. Мене викликав головний скарбничий. Мої очі приємно запекли. Я стромив у кишеню каптана окуляр і вийшов з юнаком.