Тореадори з Васюківки

— Т-тут...— і за кілька кроків від нас, за Явиною спиною, несподівано спалахнув ліхтарик.

— О, та ти з ліхтариком! От здорово! А то ми сірники згубили,— бадьоро заговорив Ява, підводячись. І він — в котрий раз уже — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригоді. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кіно...

— А ти ж як тут опинилася? — спитав я.

— Та потім... Ходімо звідси... Тут так страшно...

Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. І ми всі втрьох квапливо зашльопали до виходу.

Ху-у!.. Як хороше з підземного мокро-слизького холоду попасти в теплі обійми зоряного літнього неба! Якими симпатичними здаються ці похмурі темні дерева! Наскільки краще все-таки на землі, ніж під землею!..

— А що це взагалі за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку підземелля.

— Та це дренажна система. Для підземних вод,— сказала Валька.

І від цих буденних слів «дренажна система» підземелля одразу втратило свою страшну таємничість і стало зрозумілим, чимось на зразок каналізації (хоча я й у каналізацію вночі б не поліз!).

— То що, вони вас завели і кинули? Еге? — спитала Валька.

— Та хто його зна,— знизав я плечима.— Вони поховалися і мовчать. А коли я стрельнув, вони «атас!» — і побігли. Хтось із них навіть гепнувся по дорозі! Аж загуло!.. Якби у нас був ліхтарик...

— Ой хлопчики,— схопилася Валька руками за щоки (навіть ліхтариком собі по скроні стукнула).— Там же колодязі! Може ж, він там убився!..

— Що? Які колодязі?

— Та дренажні ж! Ви чули — вода шумить! То ж іде коридор, а тоді — раз! — колодязь, а тоді знову коридор.

Там, де ви були, один хід на схили виводить, а другий — до колодязя. І колодязь глибокий, метрів два, а то й більше. Ой хлопчики!

Ми з Явою перезирнулись.

— Ходімо? — сказав Ява.

— Ага,— сказав я.

Це було все одно що утопленику, якого тільки-но ви-тягли, знову лізти у воду.

•— Дай ліхтарик,— сказав я Вальці.

Тримаючи в одній руці ліхтарик, у другій пістолет, я хукнув (як на старті) і перший пірнув у підземелля. Якось уже так склалося, що в усій цій історії мені доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, мені її першому й розхльобувати!

Я йшов і відчував себе розвідником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Мені не було страшно ані крапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька... І взагалі... ми ж ідемо звичайнісінькою дренажною системою... Подумаєш! Тільки чого це так тенькає «під ложечкою»? От іще «підложечка»!.. Тенькає, коли її не просять... Нічого ж страшного.і. Ми ж ідемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобі... Це просто з-під ніг у мене скочило вбік здоро-веннецьке жабище. Тьху!

Аж от те місце, до якого ми були дійшли. Авжеж! Оно ще й сірники наші розмоклі лежать. О, тут коридор завертає і розгалужується. Тепер ясно — вони погасили ліхтарики і скочили за ріг. А потім, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побіг цим коридором. А може, вони удвох побігли сюди? Тоді ніхто у ніякий колодязь не падав і не вбивався і ми даремно йдемо. Ну і прекрасно! Що, хіба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба піти туди, до колодязя. А що, як... Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнісінький водоспад! Промінь ліхтарика впирається у цегляну стінку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору і вниз. Я обережно підходжу. І чомусь спершу дивлюсь угору. Метрів за три наді мною світліє круг зоряного неба, перехрещений товстими ґратами.