Квентін Дорвард

— Авжеж, десятеро проти одного в полі, а тільки один проти одного в замку. Крім того, цей Ніккель Блок, різник, і весь набрід із передмість перекинулися на бік Гійома де ля Марка почасти тому, що він пригощав їх з пивних бочок і винних барил, а почасти через стару заздрість до нас, майстрів, ремісників, та наших привілеїв.

— Петер, — сказав Павійон, — ми зараз ідемо до міста. Я не хочу більше залишатися в Шонвальді.

— Але всі звідні мости в замку піднято, хазяїне, — зауважив Гейслер. — Ворота зачинено й замкнено, і, крім того, їх охороняють ландскнехти. Коли ми намагатимемося силою пробити собі шлях, ці хлопці добре намнуть нам боки, бо війна — їхнє ремесло, а ми б'ємося тільки на свята.

— Однак навіщо вони позамикали всі ворота? — спитав збентежений городянин. — Навіщо їм ув'язнювати чесних громадян?

— Цього я не можу сказати, — підпопіи Петер. — Є чутки, що якісь графині де Круп втекли під час штурму цього замку. Це дуже розгнівало Бородатого, і він так роздратувався й розлютився, що тепер топить свій гнів у вині.

Павійон кинув безнадійний погляд на Квентіна, не знаючи, очевидно, що вирішити. Дорвард, який не пропустив жодного слова з цієї розмови, котра його дуже збентежила, бачив, що все тепер залежало тільки від того, наскільки йому пощастить зберегти свою мужність і примусити Павійона не розгубитися. Він рішуче встряв у розмову, як людина, що має право голосу в цьому обговоренні:

— Пане Павійон, мені соромно, що ви вагаєтеся. Сміливо йдіть до Гійома де ля Марка і вимагайте від нього вільного виходу з цього замку для вас, вашого ад'ютанта, зброєносця й дочки. Він не має ніякого права тримати вас у полоні.

— Для мене й мого ад'ютанта, тобто для мене самого й Петера? Гаразд, а хто мій зброєносець?

— Та хоч би і я, — відповів безстрашний шотландець.

— Ви?.. — здивувався розгублений городянин. — А хіба ви не посол французького короля Людовіка?

— Звичайно, але дане мені доручення я мушу переказати тільки членам льєжської муніципальної ради і тільки в Льєжі. Коли Гійом де ля Марк довідається, хто я, то чи не доведеться тоді вступити у переговори з ним? Ну й, звичайно, він затримає мене… Ви повинні вивести мене таємно з замку як вашого зброєносця.

— Гаразд, як зброєносець то й зброєносець… Але ви кажете про мою дочку, а моя дочка, сподіваюся, зараз спокійно сидить дома, де від усього серця також бажав би бути і її батько.

— Ця дама, — сказав Дорвард, — зватиме вас батьком, поки ми тут, у цьому замку.

— Не тільки тут, а все моє життя, — сказала графиня, кидаючись до ніг фламандця й обіймаючи його коліна. — Все моє життя я шануватиму вас, любитиму і молитимусь за вас, як за свого батька, коли ви тільки допоможете мені в цій скруті. О, не будьте жорстокі! Уявіть собі, що ваша дочка благає якогось незнайомця, щоб він урятував її життя й честь, уявіть собі таке й заступіться за мене, як ви хотіли б, щоб заступилися за неї.