Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
В залі заметушилися. Тим часом Павійон, подякувавши, відмовився від такого почесного місця й сів на протилежному кінці столу. Весь його почет тримався ближче до нього, як отара овець, що, побачивши чужого собаку, ховається за свого старого вожака, вважаючи його за хоробрішого від себе. Поблизу того місця, де влаштувався синдик, сидів дуже вродливий юнак, майже хлопчик. Казали, що це був син самого лютого де ля Марка, якого він любив і навіть інколи ставився до нього з батьківською ніжністю. Мати цього хлопчика, красуня, кохана де ля Марка, загинула від його руки: він убив її в припадку ревнощів чи п'яної люті і оплакував її смерть, наскільки такий нелюд здатний був щось оплакувати. Мабуть, ця гризота й була причиною його прихильності до сироти. Квентін, який довідався про це від одного старого священика, навмисне сів якнайближче до юнака, вирішивши, що той згодиться йому або як заложник, або як оборонець, коли всі інші шляхи до порятунку буде відрізано.
Тим часом як усі завмерли в нерішучості, чекаючи виконання наказу тирана, один з супутників Павійона пошепки спитав Петера:
— Здається, наш хазяїн сказав, що ця дівчина його дочка? Це ж неправда, вона не може бути нашою панною Трудхен. Адже ця дюймів на два вища. Крім того, в неї з-під покривала видно пасмо чорного волосся. Присягаюся святим Михайлом із базарного майдану, що це все одно, що назвати шкуру чорного бичка шкурою білої телиці!
— Тихше, тихше! — відповів Петер дуже до речі. — Тобі яке діло, якщо наш хазяїн має намір викрасти оцю лань з єпіскопського парку без відома нашої доброї хазяйки? Хіба ми з тобою слідкуватимемо за ним?
— Ну, звичайно, ні, — погодився той, — тільки я ніколи не гадав; що він, у таких літах, може позирати на таку дичину. Хай йому чорт, яка боязка красуня! Дивися, як вона ховається за чужі спини, щоб її не побачили ці хижі солдати. Але стривай, стривай, що це вони хочуть зробити з бідним старим єпіскопом?
Цієї миті сп'янілі солдати приволокли до зали епіскопа Льєжського, Людовіка Бурбона. Його скуйовджене волосся й борода, пошматоване вбрання свідчили, що з ним поводилися грубо, а його церковне облачення поспіхом було накинуто на нього тільки для того, щоб поглузувати з його високого сану. На щастя, як подумав Квентін, графиня Ізабелла сиділа так, що не могла побачити сцени, яка мала відбутися; інакше, побачивши свого покровителя в такому жахливому становищі, вона викрила б сама себе й погубила б. усіх. Дорвард став так, щоб заступити собою все, що відбувалося в залі, й захистити графиню від сторонніх поглядів.
Сцена, що відбулася після цього, була коротка й жахлива. Коли нещасного прелата притягли до підніжжя трону лютого ватажка, він, що протягом усього свого життя відзначався доброю та м'якою вдачею, виявив у цій скруті мужність і достойність, властиві тому високому роду, з якого він походив. Його погляд був спокійний і рішучий. Його рухи, коли грубі руки солдатів, нарешті, випустили його, були сповнені благородства знатного дворянина й покірливості християнського мученика. Навіть сам де ля Марк був вражений такою мужньою поведінкою свого бранця і, пригадавши всі добродіяння, яких він зазнав від епіскопа, опустив очі й, здавалося, завагався; але спорожнивши великий кубок вина, знову з зухвалою зарозумілістю поглянув на нещасного полоненого.
— Людовіку Бурбон, — звернувся лютий вояка до нього, важко зводячи подих, стискаючи кулаки й скрегочучи зубами, щоб розпалити в собі свою природну жорстокість. — Я шукав твоєї приязні, але ти відкинув її. Що ти даси тепер, щоб виправити свою провину? Ніккелю, будь напоготові!
Різник схопив свою сокиру й, вийшовши з-за трону де ля Марка, зупинився біля нього зі своєю зброєю в піднятій мускулистій руці.
— Дивись на цю людину, Людовіку Бурбон, — знову сказав де ля Марк. — Які умови ти тепер запропонуєш нам, щоб урятувати своє життя в цю страшну годину?
Єпіскоп кинув сумний, але твердий погляд на похмурого слугу, готового виконати волю тирана, і з непохитною мужністю відповів:
— Слухай мене, ти, Гійоме де ля Марк, і всі добрі люди, якщо тут є хтось, хто заслуговує на це ім'я! Слухайте ту єдину умову, яку я можу запропонувати цьому мерзотникові. Гійоме де ля Марк! Ти підбив на повстання імперське місто. Ти захопив силоміць палац одного з государів Священної Германської імперії, повбивав його слуг, пограбував його майно, познущався з його особи. За це ти маєш бути засуджений імперським судом, оголошений поза законом і позбавлений всякого майна і прав. Ти зробив іще гірше, ніж усе це. Ти порушив не тільки людські закони, за що заслуговуєш людської кари, ти порушив закони небесні. Ти вдерся в храм божий, наклав руку на служника святої церкви, опоганив святиню кров'ю й злочинами, як блюзнір і розбійник…