Важко було уявити собі, яка страшна зміна сталася в замковій залі Шонвальду, де Квентін ще так недавно обідав. Приміщення це показувало картину війни з усіма її страхіттями й спустошеннями, причому війни, в якій брали участь найбезжалісніші й найневблаганніші з усіх вояків — наймані солдати варварського віку, професійні грабіжники та вбивці, які звиклися з жорстокістю й кривавою розправою і в яких не було ні патріотизму, ні романтичного духу рицарства.
У цій самій залі, до кілька годин тому сиділи світські й духовні особи за урочистим і трохи церемонним обідом, де навіть жарт вимовляли пошепки і де при великій кількості всіляких страв панувала зовнішня пристойність, хоч може й лицемірна, тепер був такий дикий бешкет, що сам сатана, коли б він головував на цьому бенкеті, навряд чи міг би вигадати щось потворніше.
На верхньому кінці стола на єпіскопському троні, який поквапливо перетягли сюди із зали ради, сидів сам грізний Арденський Вепр, що цілком заслужив це страшне ім'я, яке він так полюбив і яке з усіх сил старався виправдати. Він був без шолома, але в повному блискучому й важкому спорядженні, якого майже ніколи не скидав. На плечах у нього був плащ з цілої вепрової шкури з срібними копитами й іклами. Шкура з голови звіра була вичинена так, що, накинута у вигляді каптура на шолом або просто на голову, як тепер, надавала йому схожості з потворою, котра вищирила зуби. Проте обличчя Арденського Вепра навряд чи потребувало цієї жахливої прикраси, щоб скидатися на потвору, бо воно й саме було дуже потворне.
Верхня частина обличчя до ля Марка зовсім суперечила його вдачі, бо хоч його волосся й скидалося на грубу звірячу щетину тієї тварини, шкурою якої він був прикритий, зате відкрите високе чоло, широкі рум'яні щоки, великі іскристі світлі очі й орлиний ніс свідчили про мужність і великодушні пориви. Але ці більш-менш благовидні риси були спотворені грубістю, зухвальством, розбещеністю й нестримними спалахами люті, що наклали на його обличчя вираз, що не узгоджувався з рішучістю й відвагою, котрі воно могло б виявляти. Щоки й особливо повіки набрякли, а від лихого поводження й поганих звичок очі затьмарилися й білки почервоніли, що надавало його обличчю подібності до вепра, на якого баронові так страшенно хотілося бути схожим.
Та де ля Марк, який намагався в усьому підкреслити свою подібність до вепра і навіть, здавалося, пишався цим ім'ям, через дивну суперечність приховував своєю широчезною й довжелезною бородою ту ваду, що, власне, й спричинилася до такого прізвиська. Цією вадою були товсті губи й два величезних зуби, що, мов справжні ікла, стирчали з його надзвичайно розвинутої верхньої щелепи й надавали йому схожості із звіром.
Така зовнішність і любов до полювання (де ля Марк полював завжди в Арденському лісі) остаточно закріпили за ним ім'я Дикого Арденського Вепра. Велика скуйовджена борода зовсім не приховувала жахливої вади й не тільки не пом'якшувала, а, навпаки, робила ще лютішим вираз його обличчя.
Воїни і начальники сиділи навколо стола разом з льєжськими городянами, серед яких було чимало дуже підозрілих на вигляд. Поруч із самим де ля Марком вмостився різник Ніккель Блок, котрого можна було пізнати по закривавлених руках, що стриміли з засуканих по лікті рукавів, і по закривавленій сокирі, яка лежала перед ним на столі. У більшості солдатів, що наслідували свого бридкого ватажка, були жахливі довгі бороди, а заплетене в косички й відкинуте назад волосся надавало ще більшої люті їхнім і так від природи жорстоким обличчям. Сп'янілі почасти від свого тріумфу, почасти від великої кількості вина, яке вони невпинно дудлили, вони являли собою видовище огидне і страшне. Їхні розмови й пісні, яких вони горлали, не слухаючи й не звертаючи уваги один на одного, рясніли такими непристойними та блюзнірськими виразами, що Квентін порадів шуму й галасу, які панували в залі, бо це заважало його супутниці почути брутальні слова.
