Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Чи се також не трагізм?
Їй напливали на пам’ять ще інші подробиці сумного факту. Нагадала, як хрестився блідий Попович. Які чутя проймали його в ту пору? Чи ті його чутя були подібні до тих, яких дізнавала вона? При першій нагоді вона постановила розпитати його про се.
Нагода скоро надійшла.
– Чи я хрестився? – питав здивовано Попович. – Я зовсім собі того не пригадую.
Євгенія не могла зміркувати, чи він говорив щиро, чи тільки вдавав вільнодумця.
Хмарниця
Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкляна баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжке, розпалене, непорушне повітря.
Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко створеною зіницею.
Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у повітрі.
Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.
На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігався.
Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікався з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листє дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі плями.
Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зло-віща голова.
Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо і парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору. Усе порухалося.
Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах воду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.
Стемнілося.
Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомон сильних громів, а лискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар.
Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмарниці, над нею висіло велике червоне сяєво.
Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекельнім танці.
Птахи ховалися під галузє, переляканий товар біг з поля, що ледве пастухи могли єго здогонити, люди запинали вікна і двері, гасили огонь у печі.
Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав.
Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся.
Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити.
Михайло схопився і глянув у вікно.
Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним рескотом.
– Регочися або й ні, а се вже тобі не буде дозволене, – бурмотів Михайло злісно і завзято.
Груба каламутна пітьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала і грубіла.
Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у рудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику [65], замерзлі грудки леду.
Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві.
Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсохатим явором.
Розібрався, підперезав пояском і потягнув за шнур великого дзвона.
Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!»
Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззявилася вогнем і заревіла громом.
– Пусти! пусти мене!
– Не пущу! не пущу! – гудів поважно дзвін.
– Пусти!
– Не пущу!
– Пусти хоть на кусник поля!
– Не пущу на поле, іди лісом.
– Я хочу поля! – ревіла хмарниця.
– Лісом, лісом, – відповідав дзвін.
– Поля, поля, – клекочуть брудні жовті боввани.
– Лісом, лісом, – гуде дзвін.
– Позволь хоть поступитися, моє військо бунтуєся, – благала, а за нею клекотіли, як у пеклі, блискавки, крутилися, як вужє, і отвирали запінені кровію пащеки, ішли пожирати, нищити, губити.
А дзвін приказує голосно, остро, неумолимо: «Лісом! лісом! лісом! лісом!»
З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то підносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летіти.
65
Лещик – дрібна конюшина.