Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Нараз засвистала вітром, аж земля затряслася і поволі піднесла тяжкі, як олово, крила і навернула вбік, понад гори.
З гуком, ревом і клекотом, як би ржали стада коней, безліч голов, кадовбів, рук, ніг, крил путалося в один клубок, кидало стрілами і летіло за нею в безодню чорного небосклону.
Зашумів і застогнав ліс, погнулися до землі дерева. Трескіт, шум, блиск. Палючі стріли колять столітні дуби, від ледяних куль обсипаєся листє, обламлює галузє. А серед лоскоту громів, шуму вітру, серед зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далі й далі.
Матія, Михайлового сусіда, захопила туча з кіньми і возом у полі під самим лісом. Вітер мів порохом в очі, завертав віз, блискавка і громи пуджали коні. Мусив спуститися на волю Божу; відіпняв від воза коні, причепив до драбини, а сам сів під віз, аби перебути лиху годину.
Аж чує: застогнав ліс – вітер жене, дерева гнуться, як колосє в полі.
Шум, ломіт, лоскіт, страх хапає за груди, серце перестає бити, а грім за громом ціляє. Хмара стручає хмару, а нараз не видко стало ні хмар, ні лісу, ні поля, лиш гук, шум та й вода.
Поволі дощ ослабав, робилося тихше, а холодний, чистий, прозорий блеск заливав повітря.
Ровами плила вода, по небі пересувалися легкі, білі хмарки, сонце обтирало заплакане лице. З поля тягнуло свіжостю трави і цвітів, лани збіжя гейби купалися у чистій воді, втішні, що туча їх не доторкнула, лиш змучила і зосмішила ліс.
Галузє поламане, обдерте листє лежало купами, перемішане з ледом. Одні дерева повиривані з корінєм спиралися на міцнійших своїх товаришах і привалювали їх своїм тягарем. Інші, крайні, лежали догори корінєм у ровах води, що з гнівом, гуком і трудом продиралася через покладені їй запори.
Матій довго не міг прийти до себе, оглядався, як би сам собі не вірив, що він жиє і нічо єму не сталося.
Зітхнув глибоко і перехрестився.
Вкруг него було так тихо, спокійно, що якби не мокре шматє, не переполохані коні та й не поламаний, не збитий перед єго очима тучею ліс, то виділо би ся єму, що лише страшний сон єго мучив.
Коли се щось ударило єго в саме чоло. Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло єго ніг. Він підніс і розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий і смерековий.
Тимотей Бордуляк
Народився 2 лютого 1863 р. в с. Бордуляки Бродівського району на Львівщині. Закінчив богословський факультет Львівського університету. З 1889 р. – священик і вчитель початкової школи в галицьких селах, з 1899-го – в с. Великий Ходачків біля Козової на Тернопільщині, де й помер 16 жовтня 1936 р.
Упродовж 1891–1899 рр. Т. Бордуляк видрукував у газеті «Діло», ілюстрованих календарях товариства «Просвіта» та збірниках «Бібліотеки “Батьківщини”» понад двадцять оповідань, більшість з яких склали збірку «Ближні» (Львів, 1899). З 1902 по 1916 р. він опублікував у галицьких виданнях ще сім оповідань.
Окремі оповідання Бордуляка перекладалися російською, польською, німецькою та шведською мовами.
Нічний привид
Раз в однім товаристві зайшла бесіда про духи і привиди… Вийшли наверх різні гадки про се питанє, рівно як і дались чути різні оповіданя й пригоди, дотикаючі тої матерії… Для мене була цікава пригода, яку при тій нагоді оповів отець декан Н., поважний патріот і народолюбець.
– Річ діялась, – почав він, – в оден з тих завсігди для русинів пам’ятних років, в котрих відбуваються вибори чи то до сойму, чи до ради державної… Вибори мали відбутись перед жнивами, і вже заздалегідь об’явився в цілім краю незвичайний рух: різні сторонництва підготовляли для себе терен, зав’язувалися передвиборчі комітети, друкувалися в часописах відозви, накликуваня до мас народних, остереженя і т. д.
І наш, звичайно, спокійний та в блаженній дрімоті погружений глухий кут не лишився позаду. Наш глухий кут оживився і, може, навіть більше, як де-небудь інде, виступили у нас ворожо і завзято проти себе противні партії.
Ми, русини, хотіли доконче переперти свого посла, і треба признати, що в тих наших змаганях ми поступали досить солідарно. Ми зав’язали свій комітет, з’їздилися, радились, переписувалися з центральним комітетом, і, кінець кінцем, мене, раба Божого, поставив руський загал кандидатом на посла… Господи Боже! Я цілком не бажав собі тої честі, однак коли голос загалу вложив на мене той обов’язок, так годі було єго не приймити…
Я був перший раз в житю кандидатом на посла і пізнав, що се річ не конче вигідна, особливо для чоловіка в старшім віці, для чоловіка, що любить спокій і хатню тишину, що своє житє уложив у певні правила, від котрих єму нараз приходиться відступити. Однак тут ходило о bonum publikum [66] і, отже, треба було зірвати і з найлюбійшими привичками, треба бути все в руху і, щоб так сказати, «стояти на колесницях». І я стояв на колесницях: мене взивали в різні сторони, і я їздив, ставав перед правиборцями, твердив своє «вірую»… З другої сторони, часто навідувались до мене люде як з інтелігенції, так і з селян з різними питанями, з різними просьбами, мовби я був уже справдішнім послом. Переписка моя збільшилася: щодня приходили до мене цілі купи листів, і я мусив не раз до пізньої ночі сидіти, щоби їх перечитати, щоби на них відповісти… Одним словом, я діяв і, як мені здавалось, совістно виповняв обов’язок кандидата на посла…
66
Bonum publikum – громадське добро.