У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— От лишенько! — сказав мені Сен-Лу. — У вуйка з пані Сванн справа йде на лад, а мама в блаженному невіданні — до них з розмовами! Для чистих усе чисте!

Я дивився на пана де Шарлюса. Його шпакуватий чубчик, усміхнене око за моноклем, що заламав брову, і червоні квітки у бутоньєрці творили ніби три рухомі верхів’я якогось разючого, пойнятого конвульсивним тіпанням трикутника. Я не зважився вклонитися йому, бо він нічим мене до цього не заохотив. Проте, хоч барон і не обертався в мій бік, я був переконаний, що він мене бачить; він оповідав якусь історію пані Сванн, чиє пишне манто кольору братків накривало йому коліно, а його верткі очі, як очі тих, хто торгує з рук і знай озирається, чи не йде «фараон», уже обнишпорили кожен куточок салону і укмітили хто де є. До нього підійшов привітатися пан де Шательро, але пан де Шарлюс помітив молодого дука, хіба як той виріс перед ним. Все це була, звісно, гра. На всіх таких людних збіговиськах з обличчя пана де Шарлюса майже не сходила розпливчаста, байдужа усмішка, якою він зустрічав усіх, хто йшов йому вклонитися, але яка не теплішала ні до кого з тих, хто вступав у її зону. А проте мені треба було привітатися до пані Сванн. Не знаючи, чи я знайомий з віконтесою де Марсант і з паном де Шарлюсом, вона прийняла мене досить холодно, мабуть, боялася, як би я не попросив її рекомендувати мене. Я поткнувся був до пана де Шарлюса й одразу пошкодував: він не міг мене не помітити, але вперто гнув кирпу. Коли ж я йому вклонився, то побачив послану вперед, щоб не відпускати мене, його руку і витягнутого пальця, з якого немовби було знято єпископського персня, і саме це, сказати б, порожнє святе місце барон немовби підставляв для поцілунку, але так, буцім я без поспиту — гріх непрощенний! — «вламався» в розліг, де світила його ні до кого не звернена, нікому не адресована усмішка. Його холодність не викликала підняття температури і в пані Сванн.