Дівчина, яку ти покинув

— Якщо тільки почуєш, що ворог наближається до вас, обіцяй, що негайно повернешся до Парижа.

Коли я кивнула, він сказав:

— І не треба дивитися на мене очима сфінкса, Софі. Обіцяй, що найперше дбатимеш про себе. Я не зможу воювати, коли гадатиму, що ти в небезпеці.

— Ти знаєш, що я з міцної криці.

Він озирнувся через плече на годинник. Десь удалині пролунав пронизливий свисток потяга. Навколо піднялася пара з запахом горілого мастила, заволікши юрбу на платформі. Я потяглася поправити його саржеве кепі. Потім відступила, щоб роздивитися його. Який же він, мій чоловік! Велетень серед чоловіків. Його плечі такі широкі в цій військовій формі, і він на півголови вищий за будь-кого тут. Настільки кремезної статури — від погляду на нього мої серце переповнювали почуття. Здається, навіть у цю мить я до кінця не вірила, що він покидає мене.

За тиждень до того він завершив мій мініатюрний портрет гуашшю і тепер погладжував верхню кишеню.

— Носитиму тебе з собою.

Я торкнулася рукою свого серця.

— А я тебе з собою.

Потайки я заздрила через те, що не мала його портрета сама.

Я озирнулася. Двері вагона відчинялись і зачинялись, люди навколо простягали руки одне до одного, востаннє сплітаючи пальці.

— Я не дивитимусь, як ти їдеш, Едуарде, — сказала я. — Заплющу очі й запам’ятаю, як ти стоїш переді мною.

Він кивнув. Він розумів.

— Перш ніж ти підеш, — раптом сказав він. А тоді пригорнув мене і поцілував. Він припав губами до моїх губ, міцно-міцно притискаючи до себе. Я обіймала його, щосили заплющивши очі, і вдихала його запах, намагаючись увібрати його в себе, наче здатна була зберегти його на весь час чоловікової відсутності. Наче лише в цю мить повірила, що він справді їде. Мій чоловік їде. А потім, коли вже не витримала, я ривком відступила від нього. Жоден м’яз мого обличчя не здригнувся.