Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

У 1973–1974 рр. найближчий колега Гедройця, Юліуш Мєрошевський (1906–1986), сформулював теоретичні підвалини великої східної стратегії майбутньої незалежної Польщі, першорядними завданнями якої залишались інтереси польської держави, а головною засадою також були ті самі ідеї, що повоєнні зміни кордонів не слід переглядати. Тривалий час Гедройць обстоював позицію, що оспорювати територіальний статус-кво — не в інтересах Польщі. Мєрошевський намагався показати, що для поляків було вигідніше зберегти наявні кордони. Він виступав за посилення литовського, білоруського й українського народів у межах відповідних радянських соціалістичних республік, зокрема, і на територіях, забраних від Польщі в 1945 р., а також переконував, що майбутня суверенна Польща повинна підтримати незалежність литовської, білоруської та української національних держав. Ця порада польській зовнішній політиці виходила з припущення, що після появи польської суверенної держави їй доведеться мати справу з незалежними східними сусідами. Мєрошевський був одним із небагатьох політиків, який точно передбачив подальший розвиток подій, коли писав про прийдешню весну народів XX ст. у Східній Європі і в Радянському Союзі[486].

Проте на початку 1970-х рр. все це виглядало трохи романтично. Радянський Союз залишався ядерною наддержавою, яку на початку холодної війни бачили її переможцем. Натомість Польща залишалась сателітом СРСР, останні антирадянські виступи в якій у 1968 та 1970 рр. було легко придушено комуністичною владою. Зрештою, Литва, Білорусь і Україна залишались республіками Радянського Союзу, а дисиденти в них — переслідуваною незначною меншістю. На згадуваних територіях перебували потужні радянські збройні сили. Проте, як досить чітко засвідчила доля Радянського Союзу, реалізм у міжнародних відносинах означає не лише стан речей на даний момент, а й передбачення напрямку змін у часі, розуміння можливого різноманіття обставин, а також усвідомлення того, що індивіди використовують держави, щоб залежно від ідеалів спрямувати події в той, а не інший бік. Реалізм як науковий підхід має бути прагматичним, але водночас (щоб уникнути парадоксів) спиратись на усвідомлення мети, що потребує прагматизму; мети, задля досягнення якої прагматичний підхід є головним засобом. Мети, що не є реалістичною сама собою, що її не можна вивести зі світу, яким той є насправді; мети, що має постати з індивідуального відчуття того, яким світ повинен бути. За відсутності ідеалів інтереси існувати не можуть.