Непрохані

Замість потертих військових штанів і светра він був вбраний у темний костюм з краваткою. Іншою стала його статура. Зникло відчуття поблажливої неформальності. Він не був схожий на професора історії, і раптом я зрозумів, де я вже таке бачив. Кого він мені нагадує.

— Джеку, — покликав Фішер. — Ти що, знаєш його?

— Це мій сусіда, — озвався я. На щоках у Фішера червоніли плями, зморшки біля очей поглибшали. — Його звати Бен Цимерман.

— Ні! — Фішер говорив, мов уперта дитина. — Це Бен Літтон. Один з Кренфілдових юристів. Він приїздив до нас в офіс у Чикаго.

Я витягнув світлини, з якими не розлучався з того дня, як Фішер дав їх мені — два дні тому, за п'ять хвилин ходу від цього самого місця.

— То як же ти його не впізнав, коли фотографував їх разом з Емі?

Фішер глянув на фото, потім знову на Бена. Здавалося, він був вражений.

— Я був за квартал від них. Я не бачив його обличчя.

Бен не звернув на нашу розмову уваги.

— Котре правильне? — спитав я. — Котре прізвище?

— Цимерман, — відповів Бен, не піднімаючи голови.

— То чому ви тоді назвалися Літтоном? — спитав Фішер.

Пальці Бена клацали по клавішах.

— Така традиція, — пояснила Боббі.— Літтон помер досить-таки давно. Так само, як і Бернел. Фірма дуже стара.

Фішер глянув на неї.

— А ви хто ще в біса така?

Бен звів на мене очі.

— Містером Фішером ми ніколи не переймалися, незважаючи на… його становище. А от з тобою, Джеку, можливі проблеми. Треба вжити заходів.

— Це погроза? Якщо так, пильнуйте за собою.

— Я в курсі твоїх звитяг.

Фішер подивився на мене.

— Про що він?

— Джек — швидка на розправу людина, — пояснила Боббі.— Ви не в курсі?

У мене запашіло обличчя. Я не розумів, звідки цим людям відомі про моє життя такі речі, яких вони не мають права знати. Невже це Емі їм розповіла?

Фішер не зводив з мене очей.

— Про що вона говорить? — наполягав він.

— Стався один інцидент, — сказав я і раптом пригадав, що Емі була у Цимерманів того ранку, коли я дзвонив із Сієтла, і що Боббі дала їй слухавку. — Одного вечора я виявив дещо підозріле. В одному будинку зламали двері чорного ходу. Я зайшов усередину перевірити.

— І що?

— Постраждали люди.

Раптом задзвонив телефон — те саме дзеленчання, яке ми чули внизу. Звук ішов з ноутбука Цимермана. Бен потягнувся, натиснув клавішу.

— Вже їдемо вас забирати, — почувся жіночий голос із динаміків ноутбука. Він був схожий на той голос, який не дав мені поговорити з Тоддом Крейном кілька днів тому.

Бен підвівся і заходився збирати папери зі столу. Боббі підійшла, почала йому допомагати. Здається, вони поспішали.

— Що відбувається? — запитав я.

— Шепард уже тут? — спитав Бен, піднімаючи голову і дивлячись у моєму напрямку. Він коротко всміхнувся, а я зрозумів, що дивиться він не на мене.